Розділ 3

Я взяла телефон, щоб викликати таксі, і раптом побачила останній дзвінок. Любава. Перед тим, як їхати до Анрі, спочатку треба було зрозуміти, що сталося з Любавою. У нас із подругами ніколи не було секретів одна від одної. Тим паче Любава зараз вагітна.
Щоразу, коли думала про це, радість за подругу зрадницьки змішувалася з суто жіночою заздрістю. Зіщулилась від сорому, що біг по венах, наче лава, випалюючи мене.
Глянула на дитину. Мабуть, Пилипчик може зачекати кілька хвилин. 
Набрала номер Любави. Абонент поза зоною. Я насупилася.
Пилипчик у кошику захникав, привертаючи мою увагу. Я глянула на маля і насупилася ще більше. А що, як Анрі навіть не знає про Пилипчика? Може, Бог зглянувся наді мною і послав мені дитину, про яку мріяла?
Сердито потерла перенісся. Дожилася – обдумую, чи не вкрасти чужу дитину. Але мозок вже побіг у заданому напрямку. Я ж можу…
З цікавістю розглядаючи Пилипчика, подумала, що мені не буде важко зробити необхідні документи. Хай навіть і заднім числом. І начебто народити цю дитину самій. Переоформити його на себе. Чи дарма я п’ю каву раз на місяць з директоркою РАЦСу та йду назустріч у її проханнях? Але тоді знатиме про це надто багато людей. А я ж можу поїхати просто в інше місто, хіба ні?
Так, стоп. Це чужа дитина. Очевидно ж, що щось сталося. Або ця нахаба намагається підставити мене перед Анрі, наче я вкрала Пилипа? Йой! А якщо так, то Анрі ж від мене живого місця не залишить, з його можливостями!
Переполохано зиркнула на дитину. Хлопчик зацікавлено водив за мною оченятами. Оце я влипла.
Стривай-но, а навіщо рудій підставляти мене, якщо в них з Анрі все склалося вдало на руїнах мого кохання до нього? Крива усмішка сама розповзлася на губах. Виходить, не так вже і вдало все в неї вийшло?
Думки все одно потягнулися до Любави. Що все-таки сталося? 
Глянула на телефон. Я не можу додзвонитися їй. Але можливо, хтось із дівчат зможе?
- Алло, - схвильовано вигукнула в слухавку, щойно подруга відповіла. – Роксаночко, з Любавою щось не те. Я дзвонила їй… у своїй справі.
Чомусь не наважилася телефоном розповісти про дитину. Виходить, не такі вже ми і відкриті одна до одної? Ця думка здивувала.
- І що? – підганяючи тоном, відгукнулася Роксана. 
Я ще більше насупилася. День народження цього року дедалі більше не подобався мені.
- Вона плакала, здається. Була дуже засмучена, - вже не так впевнено пояснила я. – Сказала, що не може зараз спілкуватися. А коли я передзвонила, абонент вже був поза зоною. Ти ж можеш відслідкувати, де вона.
Роксана гмикнула.
- Та коли ви вже звикнете. Я не слідчий. У мене немає доступу до поліцейських інструментів.
- Але що ж тоді робити? – безсило вигукнула я.
- Я подумаю, - кинула подруга і замовкла. А тоді неочікувано чуйно поцікавилася: - У тебе самої що сталося? Бо і ти звучиш не надто радісно.
Я подумала.
- Здається, мені доведеться побачитися з колишнім.
- Навіщо? – навіть по голосу зрозуміла, що вона спохмурніла. – Хіба той козел недостатньо змусив тебе плакати?
Поморщилася. Коли козлом його подумки називаю сама, звучить не так образливо чомусь.
- Виникла справа… в якій без нього, здається, не обійдеться.
- Дівчата, ви мені не подобаєтеся, - буркнула Роксана. – Добре, я з’ясую, що там з Любавою. І Пелагею попрошу подзвонити їй. Але від тебе чекаю на чесну розповідь.
Я кивнула, наче вона могла то бачити, і скинула дзвінок.
Тепер можу бути спокійною хоч за подруг. На мить розслаблено видихнула і опустила плечі, коли пролунав різкий дзвінок у двері.