Розділ 1

- Хто там? – потягнулася до вічка, ставши навшпиньки.
Ну хто вигадав робити цей отвір для ока так високо? Невже всі, куди не глянь, моделі зі зростом метр вісімдесят?
Я дратівливо вдивилася в сходовий майданчик за своїми дверима. Але там нікого. Знову підлітки бавляться?
Пересмикнула плечем і вже хотіла відійти, коли почула дивне кряхтіння. Остовпіла спиною до дверей. Цей звук я знала надто добре. Але звідки тут взятися… дитині?!
Повільно повернулася, поклала руку на ключі, що стирчали в дверях. Провернула ключ, наче уві сні, і дуже обережно відчинила, ще сподіваючись, що то розіграш.
Але ні. Під дверима моєї квартири стояв великий кошик, а в ньому лежала дитина.
Я міцно заплющила очі та порахувала до п’яти, заспокоюючи дихання. 
Розплющила очі та втупилася у крихітку, яка крутила в повітрі ручками, ніби гралася з невидимими іграшками.
З осторогою визирнула так, щоб бачити сходи поверхом вище і поверхом нижче. Нікого. Знову глянула на дитя. 
- Нічого собі, подаруночок, - пробурмотіла я, сідаючи навпочіпки біля кошика. 
За роки своєї лікарської діяльності я добряче вивчила незмінні правила щодо підкинутих дітей. Не чіпати. Викликати поліцію. Передати органам опіки. 
Але не чіпати не можна. Підлога холодна. Треба занести дитину в тепло.
Вагаючись, нахилилася над кошиком, роздивляючись маленьке личко. Дитина, на перший погляд, доглянута, здорова. Приблизно чотири місяці. Наляканою не виглядає. Он як щасливо махає кулачками та посміхається з ямочками на щоках. А це що таке?
Потягнулася рукою, та вчасно зупинила саму себе. Повернулася в коридор по одноразові гумові рукавички.
Під ручкою усміхненої дитини виявилася записка, що спантеличила не стільки своєю наявністю, скільки змістом.
Лист я перечитала кілька разів, розгублено глянула на подарунок у кошику, адресований, як виявилося, безпосередньо мені. Оце так день народження чекає на мене…