Розділ 4

 Автомобіль вирівнявся і Норман плавно рушив в напрямку дому.
 - Все-таки чудова зимова гума, - промовив  він мотаючи головою. 
- Так, нічогенька. Та в старого Ларсі була і краща, - почувся чоловічий голос з заднього сидіння "універсалу". 
- Що за?.. - Норман різко натиснув на гальма, від чого авто ледь не з"їхало з дороги. Наляканий чоловік відстибнув пасок безпеки та швиденько вибрався з Ауді. Встаючи з авто ледь не впав, коли ліва нога поїхала на випавшому сніжку. 
 

- Геть з мого автомобіля! Забирайся! - відчинивши задні двері прокричав Норман так, що відлуння пролунало на ввесь сосновий ліс. 
Готуючись викинути незваного гостя на вулицю, Норман простягнув праву руку в салон аватомобіля і застиг від здивування. В середині було порожньо. 
"Можливо втік через інші двері?" - миттю подумав здивований чоловік. Але обійшовши авто, не побачив сліду на "білій ковдрі", окрім того, що лишав сам. 
 

- Куди він подівся? Чи може від втоми мені примарилось, - трішки заспокоївшись прошепотів собі під носа Норман.  
Чоловік знову сів за кермо та рушив вперед, перед тим гарно оглянувши авто. 
- Мабуть все таки примарилось! - вже повністю заспокоївшись промовив Норман. 
- Не гарно з твого боку: зупинитися для того, щоб підвести старенького, а потім намагатись викинути його знову на мороз! - пролунало з заднього сидіння. 
 

Норман знову різко загальмував, дивлячись при цьому у дзеркало в салоні авто. 
- Заспокойся, я не злодій як ти подумав. Я нічого поганого тобі не зроблю, - промовив не молодий чоловік, уважно дивлячись на наляканого водія крізь дзеркало. -  На мене спершу всі так реагують, я вже трохи до цього звик! - знімаючи з голови старенького капелюха проговорив незнайомець. 
 

- Ти звик? Ти хто взагалі такий? Звідки взявся у моєму автомобілі? - обернувшись до старого прокричав Норман. 
 - Так, добре-добре визнаю: гума на авто і справді задовільна. Якби ні, стирчати нам зараз у куветі з твоїм таким гальмуванням, - ніби похвалив водія стариган. 
 

- Яка гума? Який...? Ти хто такий? - знову пролунало в бік заднього сидіння.  
- Можеш мене ніяк не називати. Я ніхто. Ніхто і крапка! Мова зараз не про це! - спокійно відповів старий. 
- А можна я пересяду на пе....? - хотів запитати незнайомець, але Норман не дослухавши старого перебив його. 
Ні, ні.., що тобі від мене потрібно? - випалив Норман.
- Та добе. Ні так ні, - спокійно, ніби нічого не сталося промовив старий.  
- Мені потрібно поговорити з тобою Нормане Банс, - з уст незнайомця це пролунало схоже на вирок, який суддя виносить в суді злочинцю. 
 

"Що йому від мене треба? Хто він? Навіщо з"явився у моєму авто?" - лунали думки в голові збентеженого чоловіка. 
- Завтра велике свято, як ти звичайно знаєш! Це чудесний час, якого чекають, до якого готуються. Дітвора передчуваючи казку не знаходять собі місця, а дорослі тішаться радощам малечі. Особливо коли ті з ранку тягнуть з-під святкової ялинки свої довгоочікувані подарунки...- сказав старий, якось дивно задумавшись при цьому. 
 

- Та ми обоє прекрасно знаємо, хто їх приносить туди! Цілий рік старанно працюєш, для того щоб зимової, холодної ночі подарувати малим бешкетникам казку, - дивлячись на чоловіка промовив стариган. 
- Так ти що, Санта? - запитав Норман сміючись. -Тільки той може знати повне моє ім"я, - так само з посмішкою промовив чоловік. 
Незнайомець у відповідь також не стримано розсміявся. 
 

- Ні, Нормане, я не Санта-Клаус. Та одного разу пощастило випити з ним горнятко чаю! - обличчя старого стало сер"йозним, що Норман не розумів жартує той, чи каже правду. - Ви з Енні чудові батьки для маленької Лори. Тому я навідав в перед-день Різдва саме тебе, Нормане Банс. Знаю, твоя донька отримає подарунки від Санти і це звісно мене заспокоює. Та привело мене до тебе, цього чудового вечора зовсім інше. 
 

- Та хто ти такий, що маєш право говорити про мою родину? Ти нічогісінько про нас не знаєш. Забирайся геть, доки я не викликав поліцію! - з обуренням промовив розлючений Норман. 
- Можеш злитися, кричати, викликати кого заманеться та я маю дізнатися правду, - спокійним голосом відповів старий незнайомець. 
- Яку саме правду ти хочеш дізнатись? - з нетерпінням випалив знервований чоловік. 
 

- Хм..., - хмикнув старий у відповідь. - Правду Нормане Банс про те? - незнайомець зробив невеличку паузу. Коли ти перестав вірити у казку? У дива, які трапляються на Різдво? Ти змусив доньку повірити, а сам закинув спогади дитинства, Новорічні спогади, глибоко в темні кімнати свого мозку. Ти отримав Нормане Банс свій останній подарунок від Санти? Чекав на нього, але щось завадило насолодитися ним. Щось не дало відчути той смак... Смак останнього Різдва, де ти був ще дитиною... Дитиною, яка вірить, - витаращивши очі на Нормана, влаштував допит незнайомець.
 

- Досить! Досить називати мене Бансом, дратує. Що ти хочеш почути, правду? Так ось тримай свою правду... Я хотів того року подарунка, як всі нормальні діти. Та знаєш що я отримав? Зпустошення. Спогади, як плаче мама різдвяної ночі. Коли твій рідний батько зачиняє двері перед носом і втікає кудись назавжди... Втікає з молодою коханкою. Ще правди? Він не лишив навіть останнього подарунка мені, єдиному синові. Не лишив! Ще? Ще?.. - ніби розмовляючи зі своїм психологом, виливав душу старому містер Банс. Ні, він не тримав зла на свого батька. Просто незнайомець розбуркав старі, душевні рани, які давно не давали знати про себе. 
 

 Старий з якоюсь біллю провів поглядом по обличчі Нормана, на очах якого виступили солоні краплинки. 
- Досить, Нормане! Я з"ясував те що хотів, - приготувавшись відкрити двері промовив старий. - І Нормане мені шкода, що тобі малому довелося пережити таке. Пробач за те Різдво, і за те, що так довго до тебе йшов, - встаючи з автівки продовжував говорити незнайомець.
- Чекай! Так скажиш нарешті, хто ти такий? - чекаючи відповіді вигукнув старому Норман.