Подарунок Смерті

- Ну як воно, мала?

- Та жива ще поки. В деяких місцях.

- Оце ти правильно кажеш. А я тобі тут гостинчик принесла. Тримай. Пензлики для малювання.

- А ти хто?

- Хто-хто... Смерть я. Хіба не бачиш - коса аж до землі.

- Так ти за мною прийшла?

- А за ким же? Хіба тут ще хтось є?

- А навіщо ж пензлики принесла?

- Для приколу. А ти вже розмріялась, так?

- Поки тебе не було за вікном сонечко світило, вишні цвіли, горобці цвірінькали. 
А зараз буря, блискавки, грім. Чому так?

- Природа протестує. Варто мені прийти за якимсь черв’ячком чи бур'янцем, вона цілу бучу піднімає.
Вулкани, цунамі, пожежі, повені, землетруси вчиняє. Життя вона захищає, мать її...

 
- Як же це? Хіба від такого "захисту" не більше гине?

- От бачиш, ти - розумна дівчинка. А попробуй це їй пояснити...
Та й яка несправедливість. Для всіх вона - мати, а мене бояться, лякають мною.
А насправді то тільки одна я й справедлива в цьому світі. Я ж не приходжу до кого попало.
А тільки до того, в кого в результаті якихось поломок організм вже не може функціонувати, підтримувати життя.
А до поломок організму я жодного відношення не маю. 
Не я ж примушую їх п’яними за кермо сідати, різати, стріляти і бомбити одні одних.
На й не моя це вина, що в усіх організмах закладені механізми старіння, хвороб і поломок. 
А її, природи.  А всіх собак на мене вішають.

- Ти права, звичайно. Але мені ще не хочеться вмирати. 
Я б хотіла ще картину намалювати, продати її за великі гроші, щоб було мамі на випивку.
Любить вона це діло. Та й тато теж.

- Ти не тільки розумна, а й добра дівчинка. Дбаєш про батьків.
Але нічим не можу тобі допомогти. Ремонтувати організми - це не моє.

- А хто може?

- Ну, лікарі що могли зробили. Тепер все тільки від тебе залежить.
В організму є резерви. Потрібно тільки мобілізувати їх.

- Як?

- Дуже захотіти. От дивись на пензлики, бери їх в руки і думай, що тобі обов'язково треба видужати, прожити сто років. Навіть сто два. 
І малювати, малювати... В тебе ж талант. 
І не дивись на морди лікарів, що вже списали тебе. То не надає оптимізму.

- Я попробую.

- Ну бувай. Ще зустрінемось. Сподіваюсь не скоро.