Під ялинкою

     Незнайомець кинув на її підлогу своє пальто, хитнувся з п’яти на носок і назад. Притримуючись рукою за стіну, він напівсонно глипав на Лею.

— Ой-о-о… Чекай… — вона почала озиратися в пошуках можливого озброєння. А знайшовши потрібне, запитала: — А ти… взагалі хто? Де ти взяв ключі?

П'янючий незваний гість подивився на дівчину з настільною лампою в руках і майже швидко, настільки, наскільки дозволяв язик, відповів:

— Я... Рос-тик. Тут живу, — а тоді роззирнувся і додав: — Ось…

Заброда на ім’я Ростик підняв руку і простягнув їй зв’язку ключів. Лея машинально взяла їх і одразу побачила брилок з трохи подряпаною сріблястою зірочкою.

— Стривай… — майже гаркнула вона. — Це… мої ключі.

— Ну... от, — задоволено кивнув Ростик, одне око якого вже закрилося. — Ага...

    Він зробив майже вдалий крок уперед, але його ноги раптом вирішили жити власним життям. Ростик спіткнувся об край килима, спробував утримати рівновагу, а тоді з акуратністю паркувальника дорогих авто звалився під Леїну ялинку.

Скляні кульки тихо дзенькнули, але жодна, на щастя, не впала.

— Гей! — Лея присіла поруч. — Ти як?

— Чу-до-во… — пробурмотів він уже крізь сон. — Тут… тааак м’якенько... Хоч я не лю-б-блю цих... ялинок.

І, не дочекавшись відповіді, заснув просто під мерехтінням вогників. Йому снилася руденька, кучерява дівчина, з якою вони разом ліпили сніговика. Хитрунка здерла з його голови шапку, і він ганявся за нею, весело сміючись, махаючи руками, ніби пливе.

Лея ще кілька секунд дивилася на нього, не вірячи тому, що відбувається, як у двері різко подзвонили. Жовтий папужка, який до того мовчав, різко загорланив противним голосом:

— Караул! Караул! 

Вона здригнулася. Раптом то знов прийшов якийсь приблуда, на якого не вистачило ключів?

— Леє! — почулося з-за дверей. — Це я! Відкрий, будь ласка!

Повернулася Юля.

Лея відчинила двері, і на неї одразу ж хлинув потік слів.

— Пробач, я випадково... Я не знаю, як це сталося. Сто разів обійшла магазин... по дорозі світила ліхтариком... Думала, що вони десь у пакеті, а потім зрозуміла, що де… — Юля раптом змовкла на півслові. — Стривай.

Її погляд упав на руку Леї.

— …Це ж… мої… твої ключі?!

Лея мовчки підняла зв’язку трохи вище.

— Вони були он у того типа, — сказала вона й кивнула в кімнату навпроти.

Юля зазирнула всередину і побачила незнайомого молодого чоловіка, який мирно спав під святковим деревом.

— Хто це?! — запитала подруга.

— Не знаю, — повільно відповіла Лея. — Він п’янючий. А ще... ці ключі були у нього.

Юля спочатку застигла, а потім прошепотіла:

— Ну звісно, — видихнула вона. — Певно, він їх у мене в магазині якось витяг. Кишеньковий злодій. А тоді надумався в квартиру проникнути.

Абсурдні припущення найкращої подруги Лея списала на шок, але все ж сказала:

— Грабувати в такому стані нереально. Принаймні, мені так здається.

У цю мить незнайомець на ім’я Ростик добряче хропнув. Лея подивилася на приблуду під своєю ялинкою і раптом розсміялася.

— Оце так подарунок під ялинку.

Папуга теж не змовчав:

— Караул! Караул! Аааааа.... — після такої тривожної репліки він виконав свій улюблений пірует і повис головою вниз.