По дорозі до заліку

Скоро Різдво, а потім Новий рік. Свято наближається. І настрій відповідний, святковий, в очікуванні дива.

На дворі усе замело ще з кінця листопада. Давненько такого початку зими не було. Звичайно на Різдво та Новий рік місили багнюку під чобітьми біля ялинки, а сніг випадав десь після Водохреща. Але не цьогоріч.

Природа вирішила все зробити як слід. Насипала снігу вчасно, за графіком, тобто за календарем. Щоб ніхто не сказав, що не чекали зими, а вона їм на голову впала. Та хіба кумусь це колись заважало?

Для надто розумних та воркітливих додала морозцю. Не сильного, а так щоб сніг тримався та не розтав раніше запланованого. Інакше знову буде каша під ногами.

А щоб веселіше було, небесна канцелярія ще й дощиком прикропила. Спитаєте навіщо? Так тоді ж бо притоптаний сніг стане ковзанкою, а зверху припорошений свіженьким сніжком зустріне зранечку сонних перехожих сюрпризом під назвою "сракопад".

От і я, не до кінця продерши очі, намилилася чалапати на пари в університет. Так біда, що підняти тіло підняла, а от прокинулася тільки смачно гепнувшись на свою м'яку місцину, що часто пригоди шукає.

Облаяла все на чім світ стоїть. І погоду недолугу згадала. І недобросовісних комунальників, що знову не почистили тротуари. Добре що дорога вже чиста, а те що тракторець увесь сніг з дороги на тротуар скинув, то так потрібно, пішоходи ж у нас крила мають, от візьмуть пір'їнки свої розчешуть та полетять хто куди...

Та жартую я, жартую. Хоча не до жартів коли ноги перекошобочуються від чудесного тротуару. От дайте їм, тим комунальникам, такої ж рівної постелі, як і те пекло по якому я шкребуся на зупинку, щоб заїхати вчасно в університет та здати залік.

Якщо не вчасно доберуся до пункту призначення, то невідомо як відреагує ще викладач на моє запізнення. А він у нас гонористий. Молодий та симпатичний, якщо не знаючи його характеру, то помилуватися є на що. А так і підходити не має бажання.

Впало на нас диво на четвертому курсі у вигляді економіки для технічних спеціальностей.

Нас то дівчат у групі тільки три, а всі інші хлопці. Бо хто ж бо у здоровому глузді з дівчат попреться на приладобудування? Це сарказм, якщо що.

Дістали мене ті стереотипи про гендерні відмінності. Ніби жінкам не дано осягнути точні науки. Брехня брехнею, від статі склад розуму не залежить.

Так само і паскудний характер можуть мати, як жінки, так і чоловіки у рівній мірі.

Щось я надто багато бурчу сьогодні зранечку. Це напевно той не розчищений тротуар виною став.

От паскудство! Моя маршрутка з-під носа втекла.

Все мені гаплик. Микола Вікторович від мене і мокрого місця не залишить. Дарма, що він на років п'ять від сили за мене старший, але влада над моєю стипендією у його руках зараз.

Якщо не здам залік по першій відомості, то плакала вся моя примарна самостійність. А після чотирьох років, ну гаразд трьох з половиною, відносної незалежності від батьків у плані дрібних розходів, така втрата виб'є весь ґрунт з-під ніг.

Як же я буду знову починати просити у тата з мамою гроші на колготки, або ж на проїзд у міському транспорті, чи на похід у кафе з дівчатами?

Та це повний аут. Я такого не переживу. А влаштовуватися зараз на роботу не варіант, тоді не бачити мені нормального диплома, та і адекватних знань.

А скільки вислухаю докорів від батьків... Та вони мене геть не зрозуміють, як я змогла до такого-то неподобства докотитися.

І це ще я називаюся однією з кращих студенток на потоці технарів?

Ганьба мені. І все виною та бісова економіка з тим зарозумілим Миколою Вікторовичем.

- О, Христя, привіт, а що ти така розхристана? - долино з-за спини сонне, бо мене підійшла не менше за мене розхристана моя сусідка Іра.

- Та гепнулася по дорозі кілька разів, так і от результат на лице... - обвела себе стомлено.

- Аааа, ясно, - простягла позіхаючи, - ти не знаєш наша маршрутка ще не їхала? У мене додаток на телефоні загальмував.

- Поїхала, - приречено відповіла, ніби мене вже на ешафот для страти ведуть.

- Це погано, - промимрила, а потім схаменулася ніби їй їжака за пазуху хто запхав, - ти ж також в універ? Там таксі бачила стоїть біля маркету, бігом туди, може ще встигнемо...

І схопила мене за руку, та так дьорнула і поволокла за собою, що я ледве носом у кучугури не зарилася. Де вона стільки сили набралася?

До університету ми таки встигли.

Промчала вихором по коридору, що ледве якогось красеня в кофтині зі сніжинками не збила з ніг. Він ще мене встиг потримати в своїх обіймах, інакше б я поцілувала підлогу. Все ж таки це не я його ледве не збила, а сама в нього шандарахнулася. Та й не роздивилася я його до ладу не до того було.

Буркнула "дякую", і далі помчала.

В аудиторію я вскочила за хвилину до дзвінка.

Викладач зайшов, як завжди, вчасно. Я на нього не дивилася, відсапувалася після марафону. Потім була зайнята конспектами.

Яке ж було моє здивування, коли побачила ті самі сніжинки на кофтині Миколи Вікторовича. От же красава я, то виходить на нього налетіла в коридорі перед аудиторією.

Що не хвилина, то легше не стає.

Викладач ніяк інцидент не прокоментував, тільки коли приймав у мене залік посміхався та стріляв очиськами, в яких чортенята танцювали перед багаттям.

З горем пополам економіку я здала. Ну не моє це, хоч і повно цифр, розрахунків. Але не лежить моя душа до цього. Я краще десяток креслень деталей зроблю найбільшої тяжкості, та ще й розрахунки по приладах зроблю. Але економічного нахилу не маю.

На останок Микола Вікторович підморгнув мені задирикувато, як хлопець що зацікавленість у дівчині появляє. Що це з ним, такі зміни сталися після того як поставив останні начерки в моїй заліковій.

- Веселих свят, Христино, тепер ти офіційно не моя студентка, - ще раз спокусливо посміхнувся та пішов.

А я отетеріла. Це взагалі, що відбувається?

Таке прощання, чи якась обіцянка?