Розділ 15

Я не розуміла, що мені тепер далі робити, але не встигла я про це подумати, як до мене прибігла моя мала.

- Мамо, ти плачеш??

Вона лягла біля мене та обійняла, так тепло стало від її обіймів.

- Ні, моє сонечко. Все добре, просто очі сльозяться.

- Я тебе дуже люблю, усміхайся частіше.

Не знаю як це працює у дітей, але я одразу усміхнулася та засміялася, моє янголятко!

- І я тебе, Машунь, все добре. Буду усміхатися частіше, обіцяю. Ти вже виспалася?

- Так, дуже. Що ми робитимемо?

- Пішли повечеряємо та потім поїдемо погуляємо, згода?

- Давай!!

Вона заплескала в долоні, моя маленька і люба донечка! Я підвелася з ліжка та ми пішли на кухню.  Хоча я була розбита всередині, але ззовні трималася, заради моєї донечки. Це ж треба, такий удар ножем у спину, від Ярослава я такого не очікувала. Ми ж обіцяли одне одному, що якщо зустрінемо інше кохання, то повідомимо свою половинку та розповімо все. До цього я ще була б готова, але до такої тихої зради, ні. Це взагалі не вкладалося у мене в голові! Діма з'явився у моєму житті не ясно звідки!! Тепер зрада чоловіка.

Не думаю, що він би приколювався з мене, та зі свого телефону написав мені таке повідомлення. Тому все було ясно, але ж пів року!! Грьобаних пів року, він ходив зі мною в одному будинку, ми разом спали та їли за одним столом!! От де він так довго пропадав, до пізньої ночі, це жах. Мала дивилася на мене час від часу та я побачила, що вона відчуває мій стан. Діти все відчувають, я знаю. Тому я усміхнулася до неї та погладила по голові, не хочу, щоб вона сумувала. Я вирішила проїхатися з Марійкою до міста , попити кави, а їй купити смаколиків. А то сидячи вдома я здурію точно.

Маша не давала мені впадати в депресію, як добре, що в мене є це маленьке янголятко, котре дає мені сил жити. Через пару годин ми вже їхали у місто, так, вже був вечір, але я не хотіла сидіти вдома. До того ж мала виспалася, тому можна трішки погуляти.

- Мамо, дивися.

Вона мені постійно на щось показувала, з дітьми ми починаємо помічати ті дрібниці, котрі не помітили б самі.

- Бачу, моя люба, бачу. Дуже гарна ялинка.

Ми пройшлися містом біля води, я купила собі лате, а Марійці круасан. Вона радісно жувала його, а я була в цей момент у чудовому настрої. Мене зраджує чоловік, а я ходжу і гуляю містом, вся така спокійна. Можу навіть сказати, що настрій у мене був. Що це за цікава реакція? Можливо я ненормальна, чи що це таке. Але потім до мене дійшло, що я особливо його не любила. Адже Ярик дав нам усе, але пристрасті та нереальної любові між нами ніколи й не було, якщо так замислитися. То можливо й не потрібно жалітися, якщо так все вийшло??

Якщо ми не любили до нестями одне одного, то рано чи пізно так і мало статися. Але навіть не це бентежило мене, хоча було боляче. Ми ж домовлялися з Яром, а він узяв і так принизив мене та мою гордість, як це так? Я ніколи такого не зробила б, я б зізналася йому, а потім уже пішла від нього з чистою совістю. А тепер що? Це просто абсурд так вчиняти, дорослий чоловік і ось так зрадив мене мовчки. А що я тепер скажу Марічці? Адже вона так сумує за татом, хай хоч і не рідним.

- Віка?

Почула я своє ім'я, але не зрозуміла звідки лунає воно. Я обернулася та побачила Дмитра, він сидів на лавочці та пив каву .Я зупинилася та не могла ні слова вимовити, та що ж це таке зі мною? Коли бачу його, то просто кам'янію.

- Мам, це хто?

Мала схопила мене за руку.

- Привіт, Марійко. А я товариш твоєї мами.

- Дімо, що ти тут робиш?

- Гуляю, я не можу? Я люблю гуляти наодинці місто чи у парку. А ви ?

- Теж виїхали на прогулянку.

- Самі?

- У якому сенсі?

Я напружилася, зрозуміла одразу , що він має на увазі . Але невже йому так подобається давити на травмоване місце??

- Як ваші справи?

Він усміхався до мене та до Машки.

- Добре.

Дзвінко відповіла вона та показала Дмитру свій круасан.

- Дуже смачно. Будете?

- Та ні, дякую, дитинко. Я не хочу, але приємно.

Машка у мене така дівчинка, вона дуже добра та ввічлива.

- Чи можна до вас приєднатися?

Неочікувано запитав він, ну і що мені відповісти потрібно? При Машці істерик я не буду влаштовувати, хай іде з нами.

- Пішли, але ми вже скоро додому їхатимемо. Марійці треба спати лягати.

- Добре, я теж недовго.

Він був радісний, гарний настрій? А от в мене не було настрою, а тепер ще гірше стало. Ми йшли мовчки вздовж набережної. Машка щось розповідала нам, вона йшла посередині, я тримала її за руку. Щоразу коли я дивилася на Діму, то  ловила його погляд на собі, він взагалі не змінився, став ще кращим. Я відразу відвертала погляд, він зжирав мене очима. Було приємно, але не дуже, тому що я зараз перебувала в дуже цікавому настрої, якщо чесно. Погода була справді зимовою, але було не морозно, навіть сніг пішов.

Дуже гарно, ми йшли як одна сім'я. Я мріяла про те, щоб Ярослав частіше ось так проводив час зі мною та Марійкою, ми давно вже так не гуляли з ним, як от зараз із Дмитром. А ще я розуміла, що він рідний батько моєї доньки, тому від цього ставало ще тепліше на душі, але з тим болючіше. Від того, що ми не можемо бути разом, навіть коли я розлучусь із Яриком. Я не зможу бути з Дімою, тому що багато болю він завдав мені. Навіть якщо це сталося випадково, я не хочу.

- Ну що ж, дякуємо за прогулянку, нам уже з донею час додому.

- Добре, я проведу вас. Дякую і вам, дуже славно прогулялися. Марійко, до зустрічі, ти дуже гарна дівчинка.

- Дякую, Ви теж.

Вона засоромилася, але усміхнулася. Помітила, що Дімі сподобалася її реакція, ну звісно ж, а чому б і ні? Донька вже доросла, тепер і бавитися можна, він же не застав ті роки, коли я прокидалася серед ночі та була постійно сонною. Коли змінювала памперси кілька разів на день та інше.

- Ось і прийшли, гарного вечора, Дімо.