***

***

Зима – казкова та неймовірна пора року. Це час, коли будь-яке бажання може здійснитися. Це пора, яка дарує мені натхнення, віру в диво. Це час, коли є можливість почати все спочатку, з чистого аркушу.

Я люблю зиму, морози, сніг. Я люблю спостерігати за природою, що засинає, вкриваючись білою ковдрою. Люблю гори, лижні траси, той драйв, який живе десь всередині тебе, що будь-якої миті може вибухнути.

Я стою біля вікна та дивлюсь на білий танок сніжинок – вони кружляють у дивовижному хороводі, падають на землю, одягають у зимові шапки вершини гір та смереки у шубки, вкривають землю пухнастим простирадлом. Зовсім скоро Різдво – це час для втілення в життя нових мрій, час починати вірите в себе, в дива та казку…

Львів. Моє найрідніше та найулюбленіше місто України. Найкрасивіше, надзвичайне, сповнене таємниць та містики, романтичних історій кохання та справжніх див. Місто, в якому дуже тісно переплітається минуле, сучасне та майбутнє.  

Місто, в якому рік тому почалася й моя особиста казка…

***

Рік тому.

Я стояла на зупинці та чекала на трамвай. Було морозно, йшов сніг, але я не втрачала надії дістатися нарешті додому, випити філіжанку кави та подивитися романтичне кіно. Щоправда, на самоті.

Він тихо підійшов. Я навіть не одразу його помітила, бо занурилася у ліричну пісню Олександра Пономарьова «Він чекає на неї».

Чоловік був у пуховику темно-синього кольору, закутаний у теплий помаранчевий шарф, так що тільки очі було видно. Дуже кумедна в’язана шапочка, біла, з помпоном. За плечима в нього був рюкзак, а у руках хлопець тримав невеличку валізу білого коліру.

 Він підійшов та спитав, з невеличким акцентом, намагаючись чітко виговорювати слова:

- Підкажіть, будь ласка, пані, трамвай номер дев’ять тут зупиняється? Мені до Площі Ринок дістатися треба…

- Так, зупиняється, - відповіла йому. – Я теж на нього чекаю.

- Як добре! – зрадів він.

- Ви, мабуть, вперше у Львові? – запитала я.

- Так, та й в Україні також.

- Навіть так! У вас гарна мова, так й не скажеш одразу..

- Дякую, - хлопець посміхнувся. – Я старанно вивчав вашу мову протягом кількох років, дивився фільми, слухав пісні.

- І як вам? Подобається наша мова? Країна?

- Так, вона дивовижна, ваша мова. Сподіваюсь, країна також. Я тільки с потяга. Ще нічого не бачив.

- Звідки ви до нас приїхали?

- О, тут зовсім поруч. З Польщі, за контрактом по роботі. Тож п’ять найближчих років я проведу у вашій прекрасній країні.

- О, як цікаво, ну, успіхів вам. До речі, наш трамвай йде, - я показала у бік, де вже мчав по рейках, прикрашений святковими вогниками вагон.

- Добре, а то я вже трошки змерз.

Ми розмістилися у «хвості» вагона.

- Ви підкажете мою зупинку?

- Авжеж, - посміхнулась йому.

- Ерік, - він простягнув мені руку, знявши рукавичку.

- Оксана, - відповіла я.

- Приємно познайомитися, пані.

- Й мені. Можливо, я ще можу чимось допомогти? Ви не соромитися, питайте.

- Я навіть не знаю. Якось незручно…

- Еріку, я просто хочу й можу допомогти. Давайте я вам місто покажу? Завтра неділя. Я маю вільний день, то як? – сама не знаю чому я це запропонувала незнайомцю, але він мені просто сподобався.

- Добре, - трошки поміркувавши відповів він. – Я згоден. Ось, - він дав мені свою візитну карточку, - зателефонуйте мені о дев’ятій ранку…

- Домовилися, - я сховала картку у карман, - Вибачте, моя зупинка. А ваша, до речі, наступна. Нехай щастить!

- До завтра, Оксана. Чекатиму на ваш дзвінок.

Я посміхнулася йому та вийшла з вагону.

Настрій був дуже гарний. Ця несподівана зустріч надихнула мене. Подарувала частку тепла. Так кортіло допомогти цьому парубку. Він викликав довіру.

Сніг поміж тим все йшов та йшов…

***

Вранці я прокинулась о восьмій, зробила собі каву та сіла напроти вікна.

Білим-біло навкруги, сніг вже припинився та тепер все виглядало як у казці. Мені кортіло скоріш вибігти на двір, насолодитися цією красою, трошки побавитися зі снігом.

Я згадала про Еріка  та зателефонувала йому:

- Доброго ранку, Еріку. Це Оксана.

- Доброго ранку, так я впізнав, - він відповів одразу, було чути, що він посміхається. – Я сподіваюсь ваша пропозиція ще діє?

- Звичайно, - посміхнулася я.

- Добре, тоді дозвольте вас запросити на каву?