Глава 7

   На хвилях споминів про минуле, я поринула в сон. Ранок понеділка зустрів нас дощем. На днях, ми з мамою домовились піти по магазинах. Чесно кажучи, не було ніякого бажання кудись іти. Хочеться залишитись вдома, увімкнути якийсь хороший фільм, бажано з улюбленими акторами і перенестись у інше життя. Та не цього разу. Я пообіцяла мамі. Тато, по дорозі на роботу, а працює він у будівельній компанії, підвіз нас до торгового центру. Мама, офіційно на роботу не ходить. Лише працює вдома, займається перекладами на замовлення однієї фірми. Тому може легко розприділяти свій час.
   В одному з магазинів ми вибрали мамі сукню, ніжно смарагдового кольору. Цей колір їй дуже личить. А от я не могла вибрати щось для себе. Більше десятка переміряних суконь, і все не те.
     - Ти так перебираєш, наче будеш заміж в ній виходити, - мамине терпіння вже наближалося до нуля.
     - Ну, вони або не подобаються, або не лежать на мені, - ну що вже поробиш.
     - Давай ще сюди знайдемо, - залишився ще один магазин, а я вже і не сподівалася щось знати хороше.
     - Аня, дивись яке платтячко! І колір гарний!
     - Так, наче красиве, можна приміряти.
   Вийшовши з кабінки, глянула на себе у дзеркало, і настрій мій тут же піднявся.
     - Чудово! Ми беремо її!, - задоволено заявила до продавця і ще раз обернулась навколо себе.
     - Ну, нарешті! Тепер можна і в кафе, - промовила мама і ми відправилися разом щось пообідати. 
   Ми замовили деруни з грибами у глиняних горшочках, а також апельсиновий сік. Умм... смакота!!! Пізніше, втомлені, але задоволені, ми відправилися додому. 
   Трохи відпочивши у своїй кімнаті, зателефонувала Рося. 
     - Привіт! Що поробляєш? 
     - Та нічого, лежу трохи, - відповіла я. 
     - Ясно. Як справи, що сьогодні робила? 
     - Ой, не питай. Ходили з мамою за покупками, насилу вибрала собі сукню. Втомилася трохи, - пожалілась чуть подрузі. 
     - Ну, розповідай, яку купила?,-цікавість у дівчини іноді зашкалює. 
     - Е, ні. Так буде не цікаво. Вже у суботу побачиш, - треба заінтригувати її. 
     - Так не чесно! Ти мою вже бачила!, - обурилась Роксолана. 
     - Ну, добре, скажу лише, що вона пудрового кольору. 
     - І все?, -  не вгамовується подруга. 
     - Росю, та ми скоро побачимось. Ти як, чим була сьогодні зайнята?, - треба вже перевести тему. 
     - Ну, добре. Та нічого такого, лиш у  домашніх справах батькам допомагала. Не хочеш піти під парасолькою прогулятись? 
     - Ні, вже немає сил кудись іти. Давай завтра? 
     - Добре, зідзвонимось, па. 
     - Бувай!

   Наступного дня ми зустрілись з Роксоланою, але без парасольки не обійшлося. Дощ не вщухав уже другий день. Моросив то з більшою, то з меншою силою. Суха, потріскана земля нарешті змочилася. Подекуди навіть утворились невеличкі калюжі. Біля них, велесо пурхаючи, злітались напитись спраглі пташечки. Цвірінькали, перестрибували одна одну, як маленькі діточки. Повітря стало чистішим,подув вітерець і звідусіль доносився запах квітів. Ідучи, я вловила чарівний аромат, який не сплутаєш з іншим. Повернула голову і побачила акацію. Ну, звісно! Це  вона! Зацвівша у біленькі квіточки, така ніжна і красива, мов наречена.
     - Ти більше не бачилась з цим хлопцем?, - запитала Рося. 
     - Ні. Чому питаєш?, - я здивувалась. 
     - Ну... він же сказав "до зустрічі", от мені й стало цікаво. 
     - Я думаю, цей Макс просто так це сказав. Певно, кожній дівчині це говорить. Якби хотів, то взяв би мій номер, а він тоді одразу зник. 
     - Може, просто мусів піти?, - все не залишала це питання дівчина. 
     - Незнаю. Думаю, ця розмова і так нікуди не приведе. Я всеодно його і так вже не побачу. Тому, облиш. А як там твій Влад? 
     - Та він не мій! Я його щось не розумію. То бігає за мною, уваги добивається, то взагалі не дається чути, - розказала Рося. 
     - Може в нього дівчина є?, - не хочеться засмучувати подругу, але що, якщо я не помиляюсь?
     - То для чого йому я? 
     - Запитай у нього. Поговори на цю тему краще наперед, щоб потім не бути обманутою., -все, що я можу порадити.  Не хочу втручатися у її стосунки. Їй вирішувати. 
   І ми пішли далі, кожна замислюючись про своє. 

   Дні пролетіли дуже швидко. Ось і настала субота. Вдома метушня з самого ранку. Чоловікам набагато легше. Прийняв душ, поголився , вдівся - і красунчик. Жінці, щоб зібратись, це ціла історія. Тому, разом з матір'ю, відправилися у салон краси. Через кілька годин ми були готові. Залишились останні штрихи і вуаля - у дзеркалі виднілась сама чарівність. Ніжно пудрова сукня до колін,з опущеними широкими брителями і невеличким вирізом у зоні декольте,та пишною спідницею. Моє довге волосся завите у великі локони, макіяж вигідно підкреслював мої сірі очі. А на устах - зваблива рожева помада. Шию  прикрашало кольє з невеликим камінцем по центру - в тон очей. Одягнула на високому каблуку світлі босоніжки, взяла такий же клатч - і мій look завершений. 
   Батьки вже чекали мене в машині. Святкування весілля відбуватиметься у одному з ресторанів міста під назвою "Рандеву". "Яка символічна назва", - подумала я, виходячи назовні. Сьогодні зустрінуться і об'єднаються два серця! 
   Гостей вже зібралось чимало і всі ми були в очікуванні молодої пари. Серед людей я помітила Роксолану і попрямувала до неї. А подруга моя ще та красуня. Червона сукня, без бретелей, до колін. Підняте укладене волосся, лиш кілька локонів, випущених біля обличчя. Виразний мейк, ну і червона помада. 
     - Привіт, моя Султано!, - радо привіталась я. 
     - Привіт, загадкова Анно!, - і ми засміялись. 
     - Чудово виглядаєш! 
     - Ти теж! 
     - Щось довго молодят немає... А, все, вже ідуть,-гукнула Рося. 
   В зал зайшла красива пара, тримаючись за руки. Наречена просто чарівна. Мила, пишна сукня, оздоблена мереживом. Біляві локони, підняті у високу зачіску, і довга фата. Наречений же у темно-синьому костюмі. Взаді них заходили дружби і дружки, і... Макс??! Ні! Не може бути! Він що... дружба???