12

  **

Спостерігаючи колись за весіллям королівської родини по телебаченню,  я уявити не могла, що святкова процесія на чолі зі мною та Ештоном рушить через пів міста до собору. Верх карети був спеціально відкритий, щоб дозволити жителям  столиці побачити принца і майбутню принцесу. Хоча до недавно ніхто з них не бачив та не чув про мене, але тепер збудженно кричать й махають рукою, вітаючи. Я час від часу теж махала рукою у відповідь, дружелюбно усміхаючись, як вчила пані Аделаїда.
《 - На їх обличчях радість. Схоже, вони прийняли мене, як принцесу? 》
Услід за нервовими думками в голові промайнули слова Ларіети про відношення простого народу до мене:
– Ваша Високосте,  - хоча титул принцеси я мала отримати тільки після одруження, Ларіета сяяла, називаючи мене так і  я забороняти не стала. Все-таки слідувати субординації з нею важко, бо ми встигли зблизитися під час відбору і я знала, що дівчина щиро радіє за мене. – Ви знаєте, усі захоплюються вибором Його Високості! Тільки й розмов наскільки наш принц близький до народу та простий, що він незважає на титули і слідує за покликом серця. Дворянам залишиться лише змиритися!
Я тоді всміхнулася у відповідь.
В той час я теж вважала, що в світі без новітніх технологій люди не зможуть слідкувати за кожним моїм кроком і це дасть можливість поступово звикнути до нового життя. 
Наївна Мар'яна. 
Відсидітися на попі рівно не вийде і мені то добре пояснили на шостий день, після інциденту на кораблі. Звичайно, Ештон не брехав і я можу вчитися, займатися речами, які мені до вподоби. Ніхто не заборонить мати хобі. От тільки робота може бути одна і це життя в якості принцеси з її обов'язками та  відповідальністю. Дуже багато рамок, за які не вийти, інакше то вдарить по репутації монаршої родини. І  впершу чергу я маю задуматися не над власними бажаннями, а чи сумісні вони з ролю дружини принца. 
Та красива маленька картина з балами, тіарами й веселощами є лише вершиною айсберга, а коли вас занурюють далі і ви бачите під водою величезну, приховану частину, то все перестає бути таким райдужним. А любов народу тільки одна зі складових мого теперішнього життя. 
На місце наставниці призначили знайому усім пані Аделаїду. Деякі основи я встигла схопити на її попередніх уроках, але цього було катастрофічно мало для звичайної дівчини, яка виходить заміж за королівську особу і тепер має постійно спілкуватися з аристократами. 
Вивчення етикету стояло на першому місці. Як ходити, стояти, сидіти, вставати та усміхатися. Навіть мій голос мав звучати плавніше та м'якше. Далі йшов протокол. Плюс, на весілля, окрім багатих та знатних людей королівства, були запрошені посли інших королівств. В дуже стислі терміни мусила їх усіх запам'ятати і як маю спілкуватися з кожним з них, щоб при зустрічі не зробити невиправної помилки.  
А в якості вишеньки на торті додавалося ще розучування  весільного танця і безкінечні примірки суконь для весілля. Як повідомила пізніше пані Аделаїда, я проходжу мінімальні вимоги до принцеси, а основне навчання почнеться вже після одруження. До етикету і танців додадуть історію королівства, вивчення економіки, політики й традицій.
Боюсь,  в найближчий час на хобі я не знайду й вільної хвилинки. Але чудово розуміла,  що не подобаюся королеві, і зі сторони дворян на Ештона теж можуть тиснути. Усі вони з превеликим задоволенням чекатимуть на мої помилки. Ні в якому разі не можна зганьбитися на власному весіллі та підвести Еша. Я  мала втерти носа усім заздрісникам і тому вчилася старанно. 
« – Дуже скоро перевершу їх і ніхто не зможе сказати, що я народилася не дворянкою! – Подумки казала я собі, коли ставало нестерпно важко і хотілося все покинути. Тоді я бралася за  навчання з ще більшим завзяттям».
Але маю зізнатися, що підтримка Ештона зіграла не останню роль і додавала впевненості. Снідати не завжди виходило разом, але вечеряли ми стабільно вдвох. В теплій, приємній атмосфері обговорювали моє прискорене навчання, Ештон міг щось порадити, або розважити розповідями зі свого життя. 
– Мар'яно, пам'ятаєш твої слова про те, щоб бути щасливими? - Якось запитав мене хлопець і я, не розуміючи до чого він хилить, тільки кивнула. – Але останнім часом ти не виглядаєш щасливою і не всміхаєшься.
– Ну...я трохи заклопотана. Іноді на сон часу не вистачає, не кажучи вже про усмішки.
– Я розумію і ціную твої старання. Та водночас з тим, не хочу, щоб ти втрачала себе. 
Розгублено глянула на нього.
– Однак, я хочу зробити усе від мене залежне і бути гідною титулу принцеси. Щоб ніхто не сумнівався,  що ти зробив правильний вибір. 
– Запевняю тебе, ці ж люди колись насміхалися і казали, що моя доля лишитися запасним принцем.  А сьогодні вони з усмішкою на обличчі вітають мене та вклоняються ще нижче. Лицемірство у них в крові. - Холод в його голосі спрямований не на мене, а скоріше на ситуацію, яка склалася при дворі. – Не гай даремно час на роздуми про них. Давай, після весілля, ти знизиш темп навчання? Подумай, чим хочеш зайнятися, окрім цього! Я справді хочу, щоб ти почувалася щасливою, а не задихалася в палаці. 
Вислухавши його, задумливо дивлюся убік. 
Він мав рацію. Останнім часом я бачила себе крізь призму інших - зовсім незнайомих - людей. Ще й навколо всі торочать безперестанку, якою ідеальною має бути принцеса. Це тиснуло і до цього моменту я не відчувала, наскільки напруженою була. І родина знаходиться далеко, відверто поговорити можу лише з Ештоном. 

Він вже пропонував їх перевезти сюди, та є багато "але" і в першу чергу я маю усе обговорити з батьками, коли ми до них поїдемо.
Знову глянула на хлопця.
– Я справді можу поступово вчитися і не зважати на їхню думку?
– Про їхню думку подбаю я, - багатообіцяюче каже Ештон. – То ж, дозволь собі розслабитися і усміхнись мені.
Слова Ештона автоматично  викликають у мене усмішку на обличчі. А ще дозволяють зітхнути з полегшенням. 
***
Після вінчання, за традицією королівської родини, наречені їдуть в палац, де мають вшанувати батьків і подати їм чаю, після чого отримають їх благословення. А ввечері усіх чекав бал.  
Мене знову крутили, наче ту ляльку, переодягаючи, роблячи нову зачіску та макіяж. Сьогодні я буду сяяти й засліпляти своєю красою. Так сказала радісна Ларіета, чия ставка виявилася виграшною і принесла їй немало грошей. Сперечатися не збиралася,  бо теж була задоволена відображенням в дзеркалі. А ще, дякуючи Ештону, тепер могла підбирати зручне взуття і спокійно танцювати всю ніч. 
Про всю ніч, звичайно, перебільшення. В своїх танцювальних навичках я не настільки впевнена,  однак, ми з Ештоном мали танцювати першими й тим самим розпочати вечір. Декілька годин тому я вже пережила шлях до вівтаря під пильними поглядами сотні людей, і танець не здається чимось складним. Чи не так?
Певно, моє хвилювання відобразилося на обличчі. Як тільки ми опинилися ближче та робимо перші кроки, Ештон каже:
– Не зважай на інших. Уяви, що окрім нас нікого немає. 
– Легше сказати, аніж зробити.
– Згадай свій настрій перед демонстрацією молодіжного духу. - Невимушеним тоном пропонує він. – Ти сміливо вийшла та станцювала.
Щоки палають від сорому, варто згадати танець божевільного шамана. Боже. Я власними руками створила собі ту саму темну історію з минулого. 
– Тоді я хотіла вилетіти з відбору, а заради сьогоднішнього вечора багато тренувалася. ‐ Остання частина фрази прозвучала задоволенно. Моя завзятість та рішучість дали свої плоди. 
– Знаю. Ти велика молодець. І я не дам тобі пошкодувати ні про одну хвилину, яку ти витратиш на навчання. 
Ми закінчуємо танцювати під оплески і тоді - в натовпі аристократів - я зі  здивуванням помічаю  жінку, схожу на ворожку з ярмарки. Але, як вона потрапила на бал з приводу одруження принца, куди запрошено тільки дворян? Її зачіска, макіяж,  наряд - нічого не змінилося. Сумніваюсь,  що охорона палацу її взагалі б пропустила.
– Я ж казала, що ми побачимося через місяць. – Спочатку я лише бачила, як жінка ворушила губами, а через мить до мене донісся її голос і вона посміхнулася.
Божечки. Аж дрижаки пробіглися по шкірі. Жіночка виявилася не шахрайкою, а справжньою провидицею. Вона запевняла, що моя доля знаходиться в цьому світі, а  майбутній чоловік буде на високій посаді та обіцяла нову зустріч на весіллі. А тепер на власні очі бачу її тут.
– Що сталося?
Я відволіклася на слова Ештона,  а глянувши в той бік, де стояла жінка, нікого вже не побачила.
Качаю головою та всміхаюся.
– Просто здалося. 
Можливо, потрапляння на відбір сталося випадково і на початку я за будь-яку ціну хотіла вибуття з нього, але зараз почуваюся на своєму місці. І не жалкую про зустріч з Ештоном.
***