Напередодні свята

Закінчивши останню пару, Леся спішно поскладала зошити до рюкзачка і вже зібралася замикати аудиторію, коли задзвонив телефон. «Знову Наталка. Отже ж, нетерплячка!» - Подумала Леся, витягаючи з однієї з кишень рюкзачка старенький мобільний.

- Слухаю?

- Лесю? – Приємний баритон замовника, а радше, боржника, вже не викликав жодних ілюзій.

- Доброго вечора, пане Ярославе! Маю надію, ви з хорошими новинами? – «Де ти взявся на мою голову?!» Ярослав Петрович відрізнявся тим, що дуже цінував свій час. Настільки ж, наскільки зневажав час інших.

Леся, змучена постійними затримками в розрахунках, давно вже хотіла відмовити проблемному клієнтові. Але не змогла встояти, коли їй запропонували досить велике замовлення. Сума замовлення була приблизно такою ж, як омріяна путівка на Різдво в Празі. Але, як це майже завжди бувало з Ярославом Петровичем, розрахуватися вчасно не вийшло. Щоб не втратити замовлену путівку, Леся вишкребла всі рештки, і тепер побоювалася, що доведеться позичати у подруг, щоб не їхати в дорогу с пустим гаманцем.

-  А без хороших новин ви мене вже й чути не хочете?  - Удавано образився клієнт. Леся, користуючись тим, що мобільні поки передавали тільки голос, закотила очі під лоба.

- Вас я завжди рада чути, пане Ярославе. – Голос професійного викладача не показував правдивих емоцій. – Але, нажаль, за п'ятнадцять хвилин у мене зустріч.

- Зрозуміло. – Одразу ж змінив тон на діловий Ярослав Петрович. – Скажіть де, мій водій підвезе гроші. Хотілося б розрахуватися, бо від завтра наша фірма закривається на різдвяні канікули, а мене не буде в країні до Різдва.

- Кафе-бар «Льодяник». Адреса…

- Я знаю, де це. – перервав її діловито клієнт. – Щасливого Нового Року і веселого Різдва, Лесю!
- І вам щасливого Різдва! І приємної подорожі! – Ввічливо попрощалася Леся.

               Коли мобільний знову надійно зайняв своє місце в кишені, Леся оглянулася и з серцем стукнула ногою в двері. «Козел!» - Тихо вилаялася вона. – «Велику ласку він мені робить! Віддає зароблені мною ж гроші, які повинен був віддати ще шість тижнів тому!».

               Випустивши пар, Леся поспішила в кафе, де в неї, як виявилося, тепер призначені цілі дві зустрічі.

- Вибачте! – Старечій голос зупинив Лесю, буквально, за кілька метрів до дверей. Обернувшись на голос, дівчина побачила старенького дідуся, що нервово м“яв в руках потерту шапку. Кожушок і чоботи теж бачили кращі часи, проте все було чисте і охайне. Та і сам дідусь зі своєю сивою, акуратно підстриженою бородою, нагадував більше якогось казкового персонажа, ніж реального жителя міста.

- Вибачте! – Повторив старий і прокашлявся. – Чи не могли б ви мені позичити п“ятірку?  - Він затнувся і поглянувши в сторону зупинки, де стояли хлібній і молочній кіоски тихим голосом додав. – На хліб.

               Серце різонуло гострим болем. Скільки не стикалася Леся з так званими «професійними прохачами», спокійно дивитися, як життя змушує принижуватися старих людей, вона не могла.

- Дідусю, а, може, борщика? – Запитала вона, виразно киваючи на двері «Льодяника». Старий проковтнув слину, але не піддався спокусі.

- Дякую, дитинко. Мені б хлібця, та й додому. Дорого там. Та і… Не пустять мене туди.

- Пустять. – Впевнено заперечила Леся і, підкоряючись якомусь шостому чуттю, потягла старого за рукав.  – Як Вас звати?

- Микола Сидорович. – Дідусь йшов, трохи ошарашений такою активністю незнайомки.

- А я – Леся. А у мене прадіда Миколою звали. Ходімо, зараз Галочка нам подасть борщику, і картоплі з засмажкою. Пом“яніть тезку, за Царство Небесне.

               «Льодяник», який вночі був досить пристойним нічним клубом, вдень працював в режимі звичайного кафе-ресторану. Леся і подруги цінували це місце за те, що тут завжди можна було випити філіжанку кави чи з’їсти бізнес-ланч за прийнятними цінами.

- Лесю Станіславівно? – Офіціантка Галочка питально поглянула за спину постійної клієнтки.

- Микола Сидорович зі мною. – Усміхнулася Леся дівчині. – Мене, напевно, вже чекають?

- Так, але…  - Галочка професійно швидко зорієнтувалася. – Можу запропонувати столик на трьох…

               Тільки тепер Лесі спало на думку, що Наталя може і не зрадіти випадковому товариству. Втім, не буде ж дідусь тут з ними до ночі сидіти. Поїсть та й піде собі.

- Не переймайся, дитинко. – Правильно зрозумів її вагання Микола Сидорович. – Я отам, в куточку біля дверей сяду. Поїм, та й піду собі. Не треба зі мною нянькатися, ти і так…

- Та що Ви, Миколо Сидоровичу. – Знітилася Леся. – Такі дрібниці. Галочко, - звернулася вона вже до офіціантки, - Для Миколи Сидоровича ваш фірмовий борщ і все, що там до нього належить. Рахунок мені. Ясно?

- Буде зроблено, Лесю Станіславівно! – Жартівливо відсалютувала дівчина і зникла в дверях для персоналу.

               Дідусь, тим часом, акуратно повісив на вішалку свій кожушок, під яким виявилися старенькі, але такі ч чисті і охайні речі, як і сам пан Микола. Потім, з неочікуваною від такого, начебто типово сільського діда, галантністю допоміг Лесі.

- Смачного вам, Миколо Сидоровичу! – Побажала Леся на прощання. Приємно було познайомитися.

- Дай тобі, Боже, дитинко, здоров’я і хорошого жениха!

               Впевнившись, що випадкового гостя тут ніхто не образить, Леся поспішила туди, де в кутку  на неї чекала подруга.

- Привіт!  Ти чого така смутна? – Підсіла вона до Наталки. – Щось трапилося? Дома? На роботі?

- Нічого нового. – З якоюсь гіркою злістю відмахнулась та. – Життя – гівно, а люди… Ну, сама знаєш.

- Знаю. – Згідно кивнула Леся. Гарний настрій  лопнув, як мильна бульбашка під руками дитини. – На мене теж іноді находить. Хтось із підопічних?

Наталка керувала роботою групи волонтерів в дитячому онковідділенні. І час від часу впадала в такий настрій, коли хотілося ненавидіти весь навколишній світ. Бо тренінги тренінгами, психологи психологами, а всі ми – живі люди. Інколи, попри весь свій досвід. Наталка не може змиритися з тим, що людина програє хворобі.