У Словаччині є одна стара традиція напередодні Різдва і Нового року — збирати всю свою любов у маленьку коробочку з-під взуття. Діти та дорослі збирають подарунки для тих, до кого не прийде Дід Мороз, Санта Клаус, або, як його тут називають, Єжишко, — для тих, хто залишився самотнім у такі теплі та сімейні свята. У вашу коробочку ви маєте покласти те, що зігріє холодною зимою і те, що обійме, як турботливі руки близьких. Не забудьте про щось солодке та солоне — а то яке Різдво без смаколиків?! І, звісно, у вашій коробочці кохання має бути щось, що ви зробили власноруч, — як символ тепла, сімейності та затишку. Щоб навіть ті, хто не має нікого в різдвяну чи новорічну ніч, змогли відчути себе трохи менш самотніми.
***
Міхаела — або як усі її просто називали, Мішка — вже котру годину намагалася розібратися, як умістити всю цю "любов" у себе вдома. Люди з усієї Прієвідзи принесли їй десятки, ні, навіть сотні коробок для тих, хто святкує Різдво сам — постояльці будинків пенсіонерів. І все б нічого, от тільки її керівник так і не зміг організувати адекватний склад, тож уся ця величезна тонна "любові" вирушала просто до неї додому до розподілу. В її маленьку студію!
— І як же мені все це вмістити, — майже скиглила вона, дивлячись на барвисті, строкаті, деякі більш стриманих тонів коробки.
Більшу частину коробок дівчина все ж змогла розмістити у себе на кухні та в коридорі. Величезні замки з подарункових чудес все ще стояли поруч із входом до її квартири, захаращуючи прохід сусідам, їхнім собакам і, можливо, котам.
Перевіряти, чи зможуть граціозні тварини перестрибнути цю барикаду Мішкові не хотілося — раптом зашкодять пакування або ювелірно загорнуті "мушлі" — бантики на коробках?
— Мішко, привіт, а що це? — Поцікавилася сусідка з верхнього поверху, яка шукала проходу. Ефектна жінка завжди мала вигляд з голочки, попри те, що їй було набагато більше років, ніж здавалося за зовнішнім виглядом.
— Доброго дня, пані Бенешова, це ми повеземо до будинків сеньйорів, — вона обвела свої "замки" поглядом, — от тільки спершу це треба вмістити у мене вдома.
— Це буде непросто, — спантеличено промовила пані Бенешова і витягнула зі своєї сумки невеличку коробочку — не більшу за її власну долоню, — Допомогти я тобі ніяк не зможу, але, може, мій подарунок трохи надихне тебе?
Мішка узяла до рук акуратно обгорнутий презент і щиро вимовила: "Дякую", радіючи, що хоч цю коробочку зможе покласти до себе на ліжко без втрат. Найчастіше пані Бенешова дарувала їй щось гарне й затишне для дому — то свічку з ароматом маминих парфумів, то тарілочки у дусі високого мистецтва, то вазу для квітів сріблястого кольору, що так гарно пасувала до її інтер'єру. Мішка ніколи не залишалася в боргу і тішила пані Бенешову найкращою випічкою, яку тільки могла створити у себе на кухні.
Спорудивши своєрідний прохід для добродушної сусідки, Мішка почала заносити коробки та ставити в небезпечний сьомий ряд — якщо випадково штовхнути, то з квартири вона до Різдва не вибереться.
— Мішко, що сталося? - Вийшов із квартири сусід навпроти — гарний сорокарічний чоловік, який, на превелике розчарування дівчини, був щасливо одружений і мав трьох чарівних дітей. — Можу допомогти?
— Ох, Матею, — видихнула дівчина, — я боюся, як би вся моя конструкція не зруйнувалася. Я тоді точно не встигну це завтра відвезти до будинку сеньйорів!
— Ти можеш залишити частину в нас, — запропонував Матей.
— Точно? А заважати не буде?
— Ну що ти, — чоловік посміхнувся і почав заносити коробки у свою квартиру, — завтра дружина віддасть тобі їх без проблем, вона вдома до обіду.
— Матею, спасибі величезне! Навіть не знаю, як віддячити.
— За добро отримуєш добром, — підморгнув їй Матей, натякаючи на те, як часто вона виручала його з дітьми.
Мрійливо глянувши, дивлячись на сильні руки чоловіка, Мішка абияк зачинила свої вхідні двері та пройшла у квартиру. Пересуватися було важко, але не неможливо — що вже тішило. Дівчина схопила мандаринку з кованої вазочки — теж подарунка пані Бенешової — і плюхнулася на ліжко.
— Час подаруночків для мене, — дівчина задоволено потерла руки.
Усередині виявилися чудові сережки ручної роботи — три червоні краплі яскравого червоного каменю, акуратно вплетені в єдиний дизайн виробу. Невже золоті? Мішка погано розбиралася в ювелірних прикрасах, але точно розуміла, що це занадто вишукано, щоб носити їх щодня. Особливих вечорів у неї було мало — та й ті з мамою. Такі сережки треба вдягати на вечір у компанії молодої людини десь у театрі або під час вручення Оскара.
Дурнячись, Мішка начепила сережки, підстрибнула на ліжку і стала театрально кланятися.
— О, мерсі, високоповажний Леонардо Ді Капріо, — вона зобразила реверанс, — я так рада отримати цей Оскар. Мій талант дістався мені від матері — тільки вона могла переконати касирку в магазині, що ми — нащадки великої княжої сім'ї, які якимось дивом опинилися в Прієвідзі. Цей Оскар я присвячую своїм вигаданим предкам-князям. — Потім вона прикинулася, що побачила знайому, — О, Анджеліно Джолі, я буду рада пообідати з вами, але мій графік настільки заповнений, що доведеться домовитися аж наступного тижня. — Задумалася. — Або навіть наступного місяця.
Поки Мішка жваво стрибала по ліжку, незграбно застебнута сережка впала в безодню між коробками.
#5951 в Любовні романи
#1402 в Короткий любовний роман
#1012 в Молодіжна проза
Відредаговано: 15.12.2023