ЕПІЛОГ.

-Мамо, подай букет!.. Ох, тату! Ще зарано! Вийди будь-ласка!

Я вже вся на нервах, а вони радіють цьому. Краще б я послухала свого Аполлона і ми полетіли в Дубаї! Або Грузію! Ну, чи Норвегію!.. А натомість, приходиться їх всіх відганяти від себе, як набридливих мух, аби сукню не втоптали до початку весільної церемонії!..

-Де Бодька?.. Вікуля, ну що ти, як маленька зі своїми вафельками!?? Ну не тут!!! Ох... 

Вікуля з отакенним животом топчеться майже по сукні! 

Дратує все...

-Де мій Паріс!? - Зиркаю за плече Максу. Якого хвилинного недуга він відсутній, коли за п'ять хвилин вінчання, чи як там він зветься у англійців!  

Музика звучить раптово. Орган. Справжній, як у Львові, коли ми з Парісом заходили в храм.

-Ма, де Паріс?

-Ангеліно, люба... тільки не хвилюйся. Тобі не можна. Паріс вже на місці. Дружки теж. Володимир з Дашею щойно привезли обручки, тому й Паріс затримався, зустрічав їх. 

-Тату?!! - Гукаю. 

Заходить.

-Ліно, дочко, ти маєш мати витримку. В Англії, це не в Україні. Тут інші звичаї і... - Він запинається.

-І прихоті мажорів. Так, тату, це я вже чула. Він біля вівтаря?

-Так, він – біля столу, вівтаря. - Сердиться. Та й ну його! Сам закомандував доньку заміж красиво збути!.. На пару зі свекром.

-Бодьо! Ну, нарешті!.. - Бодька – татко-красунчик, аж світиться від щастя! І великий забувака! Забути камеру вдома, га? Добре, що Паріс погодився купити, а то ще б найняли якого... невідомого мені детектива! Чи замаскованого під фотографа блогера, і тоді... шукай на просторах інтернету своє весільне портфоліо!..

-Стій! - Командує з ходу. Мені. - Не рухайся! Букет трішки опусти... ще... ще... тепер обличчя праворуч. Не голову! Обличчя! Гоп!.. Чоло розправ. Пташка!.. 

Він одразу зиркає на зображення. 

-Ну? Що там? - В мене нетерплячка! 

-Крассса! - Прицмокує. - Я знав, що не даремно обрав її.

-Що? - Прозріння находить раптово. - То ти навмисне камеру забув!? 

-Лінко, тільки не бий! І не злись! Я – класний фотограф, чуєш? - Спотикається паразит, але задкує... - Тобі кращого фотографа було не знайти! Чуєш, сістер? 

-Бодьо... - Шиплю зміюкою. - Тільки спробуй тепер гонорар попросити! Камера твоя оплата!

-Гаразд. Я, якщо що, біля приреченого! 

-Нареченого, Бодь! - А це Вікуля, не зрозуміла чорного гумору свого... приреченого.

Не день, а devil знає що! Пошвидше б він скінчився, і на Сейшели!..

 ❤️Любі читачі!❤️

 Історія Ангеліни й Паріса підійшла до завершення! Я щиро вдячна Вам, що були поруч! Хвилювалися і раділи за наших героїв! 

Поділіться, будь-ласка, своїм враженням від сюжету – залиште коментар під книгою.) Це неймовірно приємно мені, автору, читати ваші емоції!❣️

А ще...

Запрошую Вас до наступної історії де на вас чекатиме не менш щире і віддане кохання Сніжани та Олександра, під назвою 

❄️"Сніжинка на мою голову"❄️