36

ЛІНА 

Завмираю. 

Ці його слова... Тихим протягом пробираються в глибину мого мозку, до центру свідомості. 

Для мене це не просто зізнання, а центр піку. Вершина всіх почуттів у цих, озвучених ним, літерах...  

Я більше не сміюся, але нерви все ще лоскоче його близькість і парфум, що змушує губи розтягуватись у усмішку... Його погляд в моїх очах, десь на дні. Руки – відчуваю навіть крізь товсте хутро одежини, і вони міцно утримують мене поряд. Як в пастці...

Дивлюсь і кліпаю. Я ніби забула як розмовляти...

Знаю, що маю щось сказати у відповідь але... Але мовчу. Не вірю. Для мене це... як сон. Як нездійсненна мрія...

-Я пропоную пообідати разом. А потім поїхати до тебе. - Його слова.

-До мене. - Повторюю. Отямлююсь. 

-Так. Збирати речі. А завтра вранці ми з тобою, разом, до Польщі. А там – на літак.

-Звідки ти такий впевнений? - Ох, Ліно, твій язик, як помело: ляп та ляп...

Кусаю вуста, аби ще чого гострішого не ляпнути.

-Я дуже добре розбираюся в людях. І ти – не виключення.

-Ти екстрасенс? - Ягусину кузьку, Ліно! Мовчи вже! Бо залишишся тут, на віки вічні амінь!

-Я телепат. 

Оце так відповідь! Мріяла про телепата!..

-Ходімо. Ти замерзла. - Він все ще усміхається, а мене пробирає на істеричний смішок...

Ми йдемо до того ж ТЦ, де я залишила Вікулю на співбесіді, а там підіймаємося на другий поверх в ресторанчик. Вікулю ніде не спостерігаю, зате до нас прямує один men, зростом не менший англійця.

Ми ще навіть не сіли,  коли той звертається до Паріса на його мові.

-Is that your reason?  (Це і є твоя причина?) - Він вказує поглядом на мене. 

-What? (Що?) - Я випереджаю Аполона з відповіддю на мить секунди. По інерції.

-Yes. (Так) - Він геть не приховує своїх почуттів. Світиться, гад.  - Знайомся. Це – Ангеліна. Вова – мій друг. А ще, Ангеліна прекрасно володіє англійською.  - Хизується. І не червоніє. 

-Вітаю. - Men, той що Вова, плескає Паріса по плечі. - Ти знайшов свій діамант.  -  Підморгує. І йде. А ми залишаємося. Тут. Удвох...

ПАРІС

Щось мені підказує, що з другом ми побачимося уже онлайн...

Ключі!..

-Вова! - Кличу в догін. Виймаю з кишені ключ, показую йому, тримаючи двома пальцями. Та він виймає з кишені в'язку і дзеленчить ними мені у відповідь, натякаючи, що в нього є.

Дякую подумки, вже не кричу. Народу тут і так театру вистачає... 

Повертаю зір до своєї Мавки крижаної. Обіймаю за спину та веду до вільного столику в bistro.

Допомагаю сісти. Даю в руки телефон, гаманець і все цінне, що маю в кишенях, грізно запевняючи, що за все це відповідає головою. Можливо хоч так не втече? А сам іду замовити нам щось поїсти. Вперше відчуваю голод. Майже спраглий...

-Картопля фрі!? - Підводить на мене свої оченята повні здивування.

-Так. Пасту переді мною ти більше не їстимеш.

-Але чому? - Вона – одна бентега.

 Та я серйозно пояснюю їй:

-Бо ти надто її набираєш в рот і цим сильно збуджуєш мене.

Вона пирхає сміхом, а до мене доходе, що я їй щойно признався у своїх чуттях в минулому. Всміхаюся й сам. І берусь за виделку.

-О, ні! - Ліна з виразом жаху на обличчі. 

-Що? - Я не розумію її страху. Навіть хотів озирнутися чи чого не трапилося позаду мене, як вона видала:

‐ Не псуй романтику! 

Підводжу в питанні брову.

-Її варто їсти ось так. - І тут я в шоці! Бо вона бере пальцями шматочок картоплі і суне мені в рот, так, як я колись годував її цукерками, сама при цьому відкриє свій.

My God!

Зависаю конкретно... 

Уява з фантазією... вже побилися, бо перед очима та сама ніч. Де вона... Oh.

Моє тіло покрило сиротами, а слідом... всі пережиті тоді відчуття...

Вона все ще тягнеться до мене через весь стіл і я... таки беру зубами той шматочок. 

Жую повільно. Не відчуваючи смаку, бо рецептори уже інші працюють... А в її бурштинах... – гра: вдоволення із викликом, на двобій при світлі.

-Ти впевнена, що так? Її їдять? - Ковтаю полум’я жаги, блукаючи в кришталиках її безсоромних оченят.

-Умгу. - Вона киває. Вдає нерозуміючу. 

-А впевнена, що це не матиме наслідків?

-Ум-м. - Кладе собі до рота шмат. Театрально так...

-Тоді, я попрошу, щоб нам з собою загорнули. Дома їстимемо.

Встаю і йду. До барної стійки, просити тару для картоплі...