35

ЛІНА

Господи, чого серце так калатає? Чого захлинаюся киснем, ніби цілунками з ним, як тоді? Чого перед очей лізуть минулі шаленства? І, нарешті, чому він тут!? 

Дивлюся поперед себе й нічого не бачу. Мій мозок ніби спаралізувало! Все "зараз" ніби зникло! Одні відчуття, що змушують тіло повторно відчувати те дивно-шалене тремоло, почуваючись при цьому майже безпорадною... розталою!..

До моєї свідомості навіть не доходе суть запитань водія!.. 

А потім, як бухти-барахти,  наче хто кувалдою по голові гепнув: він – тут! Це – він! І зараз втікаєш ти! Від нього! Від, можливо, "вас" !  НАС!

-Ліно, ти дурепа! - Шепочу під ніс. 

Зір вмить, стрімко, назад. У вікно. Паріс – там. Стоїть на місці і дивиться мені вслід. А потім здіймає голову до неба...

І тут мене прошиває. Наскрізь: "він приїхав по мене".

-Зупиніться... - Шепочу. Слідом вже більш рішуче: - На зупинці зупиніть!?

-На якій зупинці, дамочко? Там затор! - Гримить громило мені у відповідь, махаючи рукою в бік.

Зиркаю, куди тиче пальцем.

Хай йому грець, там дійсно затор на поворот!

-Зупиніть машину, благаю! - Шарпаю сумочку. Свою. Гаманець – гроші. 200. Знаю, що й на десятку не проїхала, але зараз... ладна всі наявні віддати.

-Що ти робиш, дурепо? - Громило кричить на мене, коли сам ще навіть зі смуги не з'їжджає, а я уже відчиняю дверцята...

Тротуар. Зупиняюся. 

Нас розділяє лише дві вузькі смуги дороги: той самий поворот із затором. І метрів 200 за ним...

Глипаю ліворуч – смуга вільна. Та варто мені повернути погляд назад – прямо, як ноги німіють і мене приклеює до асфальту. 

 Він мене побачив. Мій Аполлон рушає з місця. На мене. До мене...

Моє серце – спійманим птахом. Аж до болі! Фізичної... 

Хапаю повітря. 

Пальці – стискають лямки сумочки настільки...

Видих...

 Мозок – точно вибухне від думок. І сум'яття... 

Кисню мало...

Тримати себе в руках я не можу. Не володію зараз ні тілом ні духом! Від слова "зовсім"! 

Ноги підкошуються. В прямому сенсі цього слова... Люди проходять повз, дивляться, озираються, але мені... до місця... 

ПАРІС 

Стою, як довбень посеред людної вулиці, а в голові думки лише про одне: чи судилося збутися задуманому мною?..

Проте автівка, у якій вона поїхала, різко гальмує поза поворотом, а Ангеліна вистрибує майже на ходу. 

My God!..

-Я ніколи не перестану дивувати цій Мавці. - Бубоню під ніс.

Не випускаючи її з виду, йду в потрібному напрямку – прямо. До неї.

Вже ніяких сумнівів чи страхів за грудиною. Жодної непевності, жодної паніки. Лише почуття. Я – скучив. І бажання втонути в омріяних бурштинах... занадто велике.

Вона – стоїть. Розгублена. Дивиться на мене. 

Розуміння того, що то були лише її емоції... накриває мене затяжною хвилею сміху. 

My, God! Вона ж, як і я, просто геть не очікувала побачення! Зараз і тут! В центрі її міста! Столиці України. І від того шоку ледь п'ятами не накивала... Ох і Снігурка!..

Поки йду, не відриваючись поглядом від неї, заходжусь сміхом. Беззвучним, але... як ніколи!

Ми ж дорослі люди, а ведемо себе, як малі діти, втікаючи Бог знає куди і невідомо з яких причин!..

І зараз дивлюся на свою обраницю і мене прориває ще більше, бо спостерігаю наступне:

1.Вона задихається від емоцій;

2.Вона зараз точно не усвідомлює своїх дій: присіла, встала, вже тричі;

3.Даю гарантії, що хоче того ж що і я;

І нарешті 4. Вона навіть не здогадується наскільки її справжність приковує не лише погляди, а й серця особливо протилежної статі.

Переходжу дорогу. Хочу підійти впритул, та вона задкує, заходиться сміхом. 

Зупиняюся лише для того, аби не йшла. Аби зупинилася. 

-No! - Погрожую пальцем. Намагаючись відтворити той самий офісний, суворий вигляд обличчя керівника. Та мені не вдається. Сміх проривається назовню, як і в неї. 

Ми обоє гиржимо! Але не від того, що смішно, а від емоцій. Щирості почуттів.  Вона – дзвінко, а я – глухо, майже беззвучно.

-No Ангеле! Ти мене більше не залишеш одного в чужій, мені, країні!.. - Вона кихкотить закриваючи долонями обличчя і все ще задкує від мене. Я ж тупцюю дрібно, але поступово наближаюсь ближче до неї.  - А я тебе більше нікуди не відпущу!

-No Paris! I...  (Ні Парісе! Я...)

-Yes! - Не даю їй сказати і слова. Перебиваю так само безпардонно, як вона мене тоді, в Парижі.

-Ні. - Що означає її " ні ", я не знаю, але користуючись моментом, поки вона заплющила на мить очі, ловлю її за руки, а потім і за стан. 

-Yes. - Кажу уже в обличчя. 

Вона - прекрасна!..

-Ні. - В її очах з'являються сльози. Одна навіть скочується щокою і мені приходиться ловити її пальцями. 

Торкаю дівочу щоку. Розчервонілу. Чи то від сміху, чи то від легкого морозу. Забираю дрібну вологу, як коштовний кристалик... і цілую невагомим цілунком в те саме місце, де вона щойно була. 

Мій Ангел усе ще мовби не при свідомості. Віддається мені, моїм рукам, то горнеться то штовхається, але заходиться сміхом...

Я – вже не сміюсь. Лише всміхаюся. Щасливий, що нарешті згріб її в свої обійми.

І тут вона видає:

-Ти вліз в моє приватне життя! Зруйнував всі мої принципи! Кордони!

-Yes. - Погоджуюсь. Хай думає, що я каюсь.

-Ти змусив мене почуватися так, як ніхто й ніколи! 

-Каюсь.

-Що!?? Ти – жорстокий англієць, який втік вранці від мене...

-Я не тікав. - Обриваю її на пів фразі. - Це ти так подумала!

Вона – смішна. Плямкає, як рибка у воді, а звуку – нуль. І я знову сміюся. З неї. Щасливої не менше мого... відчуваю це. Бачу!

-Я заміжня! 

Ага. Так я й повірив. 

-Розберемося. - Повідомляю свою рішучість.