34

Таксі з фішкою вбачаю одразу – припарковане на парковці біля кав'ярні. Йду. Запитую чи вільний і сідаю. 

В середині... Ніби камінь з плечей впав.

Повертаюся до Вови в Київ. Розумію, що мені необхідна група підтримки у його особі. Якщо Снігурка вижене, то хоч матиму "власного водія" і "жилетку", як кажуть українці...

Виймаю з кишені телефон. Збираюся телефонувати йому.

-Так, Паре? - Чую на іншому кінці зв'язку. 

-Вова, прошу мене пробачити, що я тебе відриваю від справ. Але, друже, ти мені потрібен.

Гмикає. І відповідає.

-А я казав, щоб ти мене зачекав, та ти не схотів. Що, відшила?

-Ні. - Переповідаю все коротко і домовляюся про зустріч у його торговому центрі. 

Їду туди...

Володя виходе до мене одразу, як я сходжу з ескалатора. Він – жує. Ох ці українці, вони постійно щось жують. Всміхаюся його зайнятості.

-Hallo! - Він. Тягне руку.

-Вітаю. - Відповідаю на його мові. Жму, не меншу моєї, п'ятірню. - Дожовуй. - Сміюся з нього.

Чекаю, доки прожує. 

Він теж либу тягне, але прожовує, а потім говорить.

-Розповідай, як тебе так... занесло?

-Занесло, кажеш?.. - Мені є що йому розповісти, як і пред'явити: завіщо він мене одягав місяць тому у той халат старого пердуна, та ще й пославши поперед себе в квартиру невідомих лялечок? А тепер, розповідай йому як мене занесло...

-Розповім. Обов'язково. - Зиркаю мимовіль по сторонам, ховаючи трохи винні очі. Поки зір не наштовхується на білу шубку в кінці довжелезного широкого холу.

 Завмираю всім тілом.

Дівчина у білій коротенькій шубці, щось інтенсивно шукає у своїй сумочці. Високо зібраний хвіст розсипався по її спині, частково прикривши обличчя, але щось у ній є надто правильне. Надто чітке. Близьке й знайоме оку.

-Парісе? Привида побачив?? 

-А? - Погляд відриваю від неї неохоче. - Ні. Так. Здається, схожа. - Хоча в голові мелькає: надто часто схожа. 

-Хто схожа? 

Повертаю зір знову. На неї. І наштовхуюсь на її погляд. Який спрямований чітко на мене. 

Мій вираз обличчя змінюється миттєво – Ангеліна. Вона стоїть і дивиться просто на мене своїми бурштинами. Впевнений, шокована, як і я! 

Не втримую усмішки.

-Вова, я зараз. - Але я вже бачу, як вона задкує. О, ні! - Пробач. - Кидаю йому і вже ледь не стрибаю на східку ескалатора позаду себе. Вниз. На перший поверх. Щоб не втекла більше.

-Ангеліно!!! - Її спина вже в дверях на виході. - Devil... - Що за жінки, ці українки? Батько розповідав, що мама втікала від нього тричі, поки він не підстеріг її в туалеті. Вона працювала офіціанткою у одному ресторані, де він часто вшивався з друзями...

Біжу, спотикаючись об людей, в двері навпроти. На вулицю. Вже бачу, як вона сідає в салон автомобіля. My God!..

Змахую руками як той, хто втрачає найцінніше – життя.

-Ангеле! - Кричу в догін. Але марно... Вона – їде...

-Оh my God, what did I do wrong!??  (Боже мій, от що я зробив не так!??)

Стою, як пам'ятник, дивлячись вслід авто, навіть не усвідомлюючи, що на мене дивляться перехожі, як на чоловіка, якому не сповна розуму!..