33

Двері відчиняються моментально і дух перехоплює. Але замість бажаних мною бурштинових очей... чоловічі. Devil.

Здається, це той самий чоловік, що називав її сестрою.

-Добрий день. - Професіональна хватка тримати увагу спрацьовує автоматично. Навіть мізки не встигають сприйняти інформацію, яку бачать очі. І ще навіть не знаю, чи на користь мені... 

- Мені потрібна Ангеліна... - Запинаюсь на мить секунди, забувши її по батькові, але язик навчений не мовчати... - Я маю дещо їй передати. 

Але він – скеля. Зіштовхнутися з якою, вже бачу, собі дорожче...

На мене дивляться мовчки. Рівним поглядом, гостро, майже скануючи. 

Але не відступаю. Я уже в її житті. Вже увійшов. У двері її будинку, тож... до кінця.

-Макс?.. - Жінка. За його спиною. Завмирає. Погляд переводить з нього на мене. І обережним тоном запиту:  - Все гаразд?..

-Хто ви? - Це питання збиває мене з пантелику, бо... як назватися? 

-Я... - Хто ти їй, Парісе? Друг? Коханець? Не офіційний чоловік, можливо? Чи колега, який чомусь не знає де її шукати? Бо квартира явно не її, про це говорить господиня, яка вийшла з кухонним рушником у руках.

Видихаю. Вперше у своєму не довгому житті, я не знаю, що відповісти на це питання.

-Ви, Паріс? - Звучить з вуст цієї жінки. 

Oh, my God! Невже тут знають як мене звуть!??

 В мені – ніби наст тріснув. Я ніби осунувся! Стіною на сиру землю...

-Так. - Видихаю. Дивлюся в жіночі очі. Не ігноруючи чоловічі.

-Макс, запроси гостя до на чай. Я поки покладу чайник.

Вона йде.

-Заходьте. - Цей чоловік кладе, – тільки зараз бачу в його руках, – пакет зі сміттям, і поступається для мене місцем.

Він все ще серйозний, надто суворий, як на мене, але чоло його розправилось.

Непомітно видихаю, роззираючись у гарно обставленій квартирі. Мінімалізм, але не дешевий.

-Моє ім'я Максим. Я брат Ангеліни. Але вас не знаю. 

-Але, як я зрозумів, про мене знає ваша дружина. - Всміхаюся цьому. Розумію, що плітки велися, от тільки з якою метою?..

Ховаю очі, вдаючи що дивлюся на свій годинник, поки господиня вносить та розливає чай по  горнятах. Вперше бачу, до речі, такі. Гарні.

-Ви з Англії? - Вона запитує.

-Так. 

-В Києві надовго? - Теж вона.

-Як получиться. Не відкидаю варіант, що так.

-А можна дізнатися справжню причину вашого приїзду? 

Здіймаю на неї погляд. Її блакиті... що спицями межи очі – колючим, але не крижаним, скоріше чисто материнське піклування. Вочевидь за подругу.

Розумію, що думати потрібно було за порогом цієї квартири, зараз це не ввічливо.

-Я приїхав по неї. Але не знав, що це не її квартира. Вперше я її побачив тут. Точніше, на міжквартирному майданчику. Вона падала. На мене. А ви її забирали. - Переводжу зір на Максима. І бачу, як його брови стріляють вгору чолом.

Ох, хвилювання наростає знову, але в них шок ще більше мого. У обох.

-Ви той самий Санта!?? - Перша оговтується жінка.

-Так. - Киваю. Складаю руки поперед себе в кулак, аби не заважали дихати, і чекаю вироку.

Розмова наша не довга. Але мене... ніби на допиті – і навіщо, і нащо... Не тиснуть, проте питання ставлять. По черзі.

-Макс. - Їх погляди пересікаються. На довго. 

Вони що, телепати?..

Опускаю зір. Мовчу чекаючи невідомого.

Але Максим порушує незручну тишу.

-Гаразд, я дам вам її адресу. - Він підводиться і йде до столика в кутку, на якому блокнот. Пише. Вириває лист і повертається до мене. Кладе на стіл поруч. - Ось. Але зараз ви її вдома не застанете. Недільний день вона проводить з друзями. 

Зітхаю. 

-Спробуйте після 17:00. Я їй зателефоную, попереджу про ваш візит.

На язиці "можливо не потрібно цього робити?", але розум говорить інакше: "це буде правильно".

Беру папір з цінною серцю адресою, дякую і, попрощавшись, прямую на вихід. 

Мене проводжають до дверей...