32

В Київ добираюся вранці. О 10:00 таксі мене підвозить до будинку Вови. Йому я подзвонив будучи у Польщі, але це не головне. Головне те, що місто вже не спить, а це значить, що я можу одразу їхати до неї. Точніше туди, де її вперше побачив: у ту десятиповерхівку, здається, як Вова казав, за окружною. 

Але зараз я в центрі столиці України, і підіймаюся до його квартири. 

Телефон вібрує в кишені куртки. Дістаю похапцем, ледь не впустивши. Хвилююся.

-Так, Вова? Я вже у ліфті.

-Паре, я щойно вискочив з ліфта. Точніше, вже на парковці. Невеличкі проблеми намалювалися на роботі. Я ключ тобі залишив на щитку. Там де...

-Я знаю де щиток. Дякую, друже. - Відповідаю понурившись. Чогось думав, що він мене дочекається. Мав таку надію.

З ліфта – праворуч, беру ключ. А потім в квартиру Володі. 

Заходжу і... 

Зупиняюсь в проймі міжкімнатних дверей. Як манекен безрукий. Чи безмозковий. Не знаю, як правильно. Стою і... кліпаю!.. От, що мені тут робити? Він мав мене завезти до її будинку! А сам на роботу втік. Але ж і розумію його – бізнес потребує багато уваги, а подекуди й часу. Не кожну прибуткову справу можна лежачи в ліжку зробити. А таку, як у Вови, й поготів...

-Ні, я чекати більше не можу. Я вже тут. Я маю щось робити...

Сумки з речами я не маю. Ніколи її не беру у короткочасні подорожі. Вийняток відрядження, а так... крамниці є.

-Телефон. Вова... 

-Паре, через 15 хвилин маю нараду. Кажи, поки я в дорозі.

-Розумію, вибач. Я хочу їхати по неї. Скажи адресу.

-Гаразд. Я викличу тобі таксі. Будь біля під'їзду. 

В мене якийсь неспокій оселяється в душі. Не знаю, чи правильно це: їхати самому. Точніше, їхати самому правильно, та чи варто до неї до дому? Ох... я заплутався у власних думках, як, що і коли робити...

Закриваю квартиру. Ключ..? На щиток?.. Ні. Як на мене, краще в кишеню. Впевнений, що ми ще побачимося.

Таксі під'їжджає за кілька хвилин після того, як я спустився.

Сідаю. 

-Це для вас замовляли нас? - Водій запитує. І вирулює, на дорогу, з двору новобудови.

-Не зрозумів? - Бо таки не зрозумів його питання.

-Ааа... - Відмахується. Більше ми не розмовляємо.

Дорогою мене, як казала Ангеліна, бере мандраж. Тремтячка, – згадую її ще одне слівце, – нападає. Можна ставити діагноз: "тахікардія", або "психічно неврівноважений". 

Давно я подібного хвилювання не відчував...

До вже знайомого мені будинку під'їжджаємо за 40хвилин. Впізнаю його по кольору фасаду, хоч тоді і була ніч, але я його добре запам'ятав. 

Виймаю гаманець, але мене зупиняють словами "проплачено". 

-Що?.. - Ніби й знаю мову, а деяких слів не розумію. Але вже здогадуюся, що Вова сплатив за проїзд. - Дякую. - Кидаю нашвидкоруч.

На вулиці легкий морозець, але це навіть добре, бо він знижує мій адреналін. Хоча від цього легше не стає. 

Вдихаю кілька разів... Потрібно заспокоїти нерви...

Damn it! Це важче, ніж я думав!..

А якщо вона мене виставе за двері, навіть не впустивши в них!? Що, якщо вона навіть не стане мене слухати!?? Ох... Я вперше, ніби на роздоріжжі!.. І в яку сторону рухатися, я не знаю!..

Годі. Варто покінчити з цим зараз.

Йду в дім. Якраз відчиняються двері.

-Добрий день. - Вітаюся з якоюсь жінкою...

Підіймаюся сходами. Щоб свою "тахікардію" виправдати...

П'ятий поверх. Її двері. Фух... 

Підіймаю руку до дзвінка. І... очкую, здається так Ліна казала, коли я їй пропонував в підземелля...

А раптом ця квартира не її?

 My, God! Про що ти, Парісе!?? Ти прилетів в Україну, де події розвиваються зовсім не мирні, і ти боїшся жіночого ляпаса!?? Це не куля в лоб!

-You should be a man, not a boy.   (Ти маєш бути чоловіком, а не хлопчиком.) - Шепочу собі під ніс. І натискаю дзвінок.  Будь, що буде...