31

-Парісе, ти дивився ці папери? - Голос батька за спиною ніби будить мене.

-Ум? - Відриваюсь від широкої вікнини.

-Нам пропонують співпрацю на наших умовах. - Він розповідає мені про нових вкладників, а я щось ніяк не можу його зрозуміти. 

Ні, так далі не піде. Я маю покласти цьому крапку. Має бути край цим думкам, уявам, бо так можна і фірму задарма про...дути! І з глузду з'їхати.

Підходжу до його столу. Читаю. Повільно. Щоб проникнутись і зрозуміти деталі співпраці якоїсь маловідомої фірми. 

-Я б не ризикував. - Випалюю перше, про що думка, судячи з написаного.

-Чому? Молода фірма, хай будуть поруч, розвиваються..?

-Тому, що в тебе є таких контор, як мама каже, хоч греблю гати!

-Ох, твоя мама вміє сказати. - Всміхається. - Вона щира українка, а українські жінки на всі випадки життя знають приказки. 

-І вміють їх подати. - Мій зір знову у вікні.

-Ум? - Батько підвів голову. - Знаєш яку українку?

-Та... Довелося пізнати. - При згадці про Мавку в душі буревій. Хвилювання накриває просто!..

Видихаю.

-І? Що ти нічого не розповідаєш про неї?

-Тату, вже майже три тижні я навіть думати про неї не в силах, та думки все одно мозок труять, як... - Замовкаю. Слів нема.

-Як сіль рану. Хм... - Монотонний голос батька не заряджає, як завше. Лише обеззброює. Конкретно. - Я коли побачив твою маму, я одразу собі сказав: вона буде моєю. І ніхто не посміє на неї зазіхнути. 

-Я не можу без неї вільно дихати. - Вперше признаюсь собі. Але вголос. 

-Настільки бажана? 

-Настільки необхідна...  - Повертаюся до предка. - Уявляєш, у свої тридцять майже один, я вперше почуваюся як риба без води. Я жив без кисню. Поруч з нею, я зрозумів як це – бути собою.

Батько дивиться на мене. Без запитань і без осуду. Лише погляд. Але в ньому – підтримка, розуміння.

-А знаєш, тату... Я поїду за нею. І хай станеться, що має.

-Куди? - Батько зиркнув на мене в нерозумінні.

-В Україну. 

-В Україну. - Повторив. Він трохи шокований. - Я думав, вона тут..?

-Ні. Вона – там. І я її з того пекла заберу.

-Впевнений? - В погляді його сумнів, та й я маю сумнів щодо її згоди. Взагалі маю величезні сумніви, що вона без сім'ї, або, хоча б, особистого життя. Але бажання моє бачити її настільки сильне,  що я ладен отримати від неї ляпаса за те, що приїхав, аніж жити здогадками все своє життя...

-Впевнений, тату. - Відповідаю геть не впевнено, але від того не менш рішуче. - Я їду в Україну. 

-Коли? - Батько дивиться на мене, як на маленького примхливого хлопчика, але з повагою до вибору, пам'ятаю цей погляд з дитинства.

-Якщо завтра я тобі не потрібен, то сьогодні. - Відповідаю уже твердо. Вперто.

Він – гуркотить сміхом і видає мені:

-Тільки, якщо вона варта більшого, ніж ця компанія. - Зиркнув на мене з-під лоба. Як лис, який знає вартість щасливого сімейного життя.

-Ох, тату... - Запинаюся. Не хочу нічого казати, але хотів би показати. Свого Ангела. Він би оцінив.

-Бізнес завжди можна підняти, сину. - Він підводиться з-за столу. - Я хочу, щоб ти був щасливий. Життя без істиних почуттів – не життя. От тільки наслідки... вони можуть бути.

-Натякаєш, що вона має сім'ю?

Батько киває і його зір, як гостре лезо, пройшовся по моєму обличчю. Аж запекло.

-Я не знаю. І, знаю. Та, відчуваю, бачив, що вона не така. Вона – як воля, яку спробував, а на повну не відчув. Хочеться ще! - Мрійливо всміхаюся своїм порівнянням.

-Тоді... - Він уважно подивився крізь скло у небо. - Щасливої дороги...