26

Сиджу в салоні вже третю годину. Нігті ще не впорядку, а мені вже треба бігти. Сьогодні домовилася з власницею одного крутого магазину українського бренду привести на співбесіду "родичку" – Вікулю. От і тупотить моя ніженька під столом степ у темпі метелика...

Дівчина навпроти запевняє, що ще 15хвилин від сили, а мені треба вже!..

-Все. Витримайте дві хвилини в лампі і... можете бути вільні. - Вона усміхається мені, а я ледь не злорадно либу тягну. 

Невдячна я.

Телефон вібрує в кишені, що глуха муха...

Вікуля...

-Ліно, я вже на місці. Біля ТРЦ. Куди мені йти? - Чую з ґаджета під вухом.

Відповідаю похапцем, що через 5 хв буду.

В ТРЦ заходимо майже вчасно. На ескалатор. Підіймаємося на 2й поверх, обоє нервуємо, вона – бо для неї це важливо, я – бо боюся, що "родичка" по якихось критеріях може не підійти. 

-Ліно? - Зве мене. Здіймаю на неї зір. В її очах – майже страх.

-М? 

-А ти так і не розповіла про той букет квітів. - Вона – тремтить. 

Киваю. Інстинктивно.  Бо в умі співбесіда, хоч і не моя.

-Ну, от той, що два тижня тому кур'єр тобі приніс?

-Софія. - Відповідаю ім'ям, кусаючи губи.

-Що Софія? 

-Соня. - Шепочу під ніс собі, ніби це якась таємниця.

-Не зрозуміла. - Щуриться. - Ті квіти від Сонечка!?? Малого таткового Сонечка? 

-Умгу. Тренують межу витримки секретами. - Ми одночасно робимо крок з ескалатора. - Так, Вікуль, тільки ти ж там... гарненько і... - Натякаю на уважність. 

-Ліно, я сама нервую. Навіть не знаю чому. Дуже хочу цю роботу, розумієш?.. А Сонечком ти мене здивувала.

-Умгу. Сама збентежена була. - Киваю. А в самої – долоні пітніють. 

В зал крамниці я не заходжу. Домовляємося з Вікульою, що вона йде сама, а там скаже, що від мене. Також запевняю її, що завжди буду поруч і на зв'язку. Тримаю телефон так, щоб вона була певна у моїй підтримці.

Вона йде, а я міряю кроками широкий коридор між торговими залами, страшенно нервуючи. 

Коли набридає розглядати підлогу, підіймаю очі на народ, несвідомо розглядаючи людські обличчя. В якусь мить ловлю на собі чийсь погляд. Впевнено кидаю зір вбік і... застигаю, на місці.

Мандраж охоплює все тіло...

На іншому кінці коридору, майже біля ескалатора, розмовляють двоє чоловіків і один з них – Паріс. 

Я - ошелешено лупаю очима. Не можливо. Не може цього бути!.. Схожий. Просто хтось надто схожий на нього. Мабуть. 

Несвідомо повільно крокую назад, аж поки не впираюся у скляне перило. А він, в цю саму мить, скеровує на мене зір. Наші погляди... зустрічаються. 

Господи... 

Моє тіло ніби прошивають наскрізь тисячі тоненьких голочок, руками заволодіває тремор, а ноги норовлять кудись бігти і я даю їм волю, геть не усвідомлюючи того.

Збігаю рухливим ескалатором вниз, на перший поверх, і в двері – на вулицю. 

 Серце гупотить в грудині так скажено, що у вухах закладає. Пульс лупає у скронях, аж дико. Здається тиск не тільки в тілі, а й у мізках і вони от от вибухнуть!..

На вулиці ловлю машину. Невідомо яку. Навіть не бачу таксі чи приватна. 

-Куди, дамочко? 

-Та будь-куди!!! - Ледь не кричу. Перед очима – остання наша... ніч. Обійми. Його. Цілунки, в руки, губи. Стогони... багато. Надто голосні щоб забути. І "розряди". Навіть тепер їх відчуваю. Зараз. В цю саму секунду. Мить! По спині. Раз за разом...  

Це якесь божевілля...