25

Ми їдемо на швидкості. Він вправно керує автомобілем, але для потоку ця швидкість... доводиться постійно обганяти інший транспорт.

-Ти кудись спішиш? - З мене виривається сарказм. 

Він - обдаровує мене пронизливим поглядом і впевнено кладе руку на моє коліно. Мовчки.

Я... не розумію. Навіть для такої, як я, цей жест... надто зарано. Хоча, чого це я? З англійцем було все швидко. Той сам, вільно, без запрошень увійшов до мене в номер і...

То Роман... має право хотіти. 

Хо-ті-ти... 

А я – не хо-чу. Чому? Життя зупинилося? Чи світ клином зійшовся на... Аполлоні? Паріс, в його ж наліво...

Мій погляд у шибці вікна, відслідковує дрібні краплі, які прокладають криві доріжки теплої зими...

-То... як щодо кави? - Він повертає на мене зір, щойно запаркував автівку.

Усміхаюсь. Без надлишку. Просто привітна посмішка.

-Можна й кави. - Вагаюсь, але... запрошую.

В квартирі він галантно допомагає мені зняти верхній одяг. Потім знімає пальто з себе.

-Ти когось чекаєш? - Його питання, як на мене, недоречне. Відслідковую чоловічий погляд і мене ступорить. 

Крізь щілину привідкритих кухонних дверей бачу картину: мій стіл застелений святковою скатерниною, той самий об'ємний букет квітів, що не зрозуміло від кого був надісланий, стоїть у вазі посеред столу; три підсвічника, відкрита коробка з суші,  піца теж в коробці, і салат зі свіжо нарізаних овочів у глибокій скляній тарі. Навіть коробка сірників приготовлена, на краю столу.

То от де був Іван з початку робочого дня...

Підходжу до кухонних дверей. Прочинивши їх ширше, затамовую подих – дощечка і два моїх улюблених ножа немиті, в раковині. І це при наявній посудомийній машині!

-Ні. - Мотаю головою. - Не чекаю. Так, себе люблю... Побалувати.

-Тоді, це... доречно. - Він підступає до мене ззаду, обіймає за плечі, з ходу цілує у вушну раковинку і... намагається зняти з мене светр.

Так швидко? Навіть, без кави? 

Заплющую очі. Піддаюся підіймаючи руки вверх. Підставляюся його цілункам чекаючи хоч щось подібне до "розряду". Я хочу це відчуття відчути ще хоча б раз! 

Повертаю до нього обличчя, вбираючи весь його запал. Відповідаю на поцілунки і навіть дозволяю собі почуватися вільною!..

Від нього приємно пахне, цілується – як всі, запалюється сам і... навіть твердість відчуваю, як ніколи чітко. Але не більше. Розрядів не має. 

Ну і... най його! 

Вдаю збуджену і віддаюся у руки Роману. Має ж це колись минути!..

Ми повільно переміщаємося в кімнату. До ліжка. Він - не стримуючи стогонів, чи почуттів?, а я... намагаючись їх видати максимально природними в цій ситуації, під хтивими цілунками брутала. Та стримане покашлювання оголошує про присутність третього...

Відриваюсь від Романа, що вжалена. Він, хоч і утримує мене за руки, прикриваючи собою, та ми обоє повертаємо голови в сторону передпокою. Там – Іван. Особистою персоною. З тими самими трояндами і ігристим в руках.

Я – в шоці. Різко відвертаюсь, до вікна. Роман – не знаю. 

Невже він не зачинив за собою двері? 

Видихаю шумом.

-Я... все зрозумів. - Іван демонстративно повільно кладе квіти на тумбу, прямо на мій светр. Ключі – не менш театральним рухом, в ящик тумби. А сам, з понуро опущеною головою й піджатими губами, йде до дверей на вихід...

Мій Боже... 

Тремор пробирається в мою душу, руки – німіють, волога наливає очі, погляд – шукає місця де зупинитись... 

Що, в нечистого, твориться!? Як я могла до такого дійти!..

Пальці шукають опору – на лобі, переніссі, на скронях і навіть груди мацають... Чи, спиняють серце, яке має вибухнути?

Роман мене відпускає. Повільно, неохоче. 

-Я так розумію... - Йому бракує слів сказати те, що думає, як і мені, я знаю це відчуття. 

-Йди. - Це все, що можу мовити.

Я відпускаю його, далі мовчки.

Чоловік, який відсторонюється і йде, як і Іван, більше ніколи не ступить сюди ногою. Розуміння цього тисне горло...

Вхідні двері моєї квартири тихо захлопуються. А я – ще довго стою посеред кімнати обіймаючи себе руками, не дозволяючи собі навіть скупу сльозу...