24

Понеділок промайнув настільки швидко, що й незчулася! Годинник відрапортував 17:00 ще в родовій, звідки щойно вийшла. Прямую в ординаторську. Ще зазирну по ходу до кількох породіль, а то за день і разу крихіток не бачила, а потім зі спокійною душею додому...

Пальто, сумочка... Сумочка? Жмурюся. Чому вона відкрита? Хтось чіпав мої речі?

Перевіряю. Ключі – їх нема. Здогадуюся хто посмів залізти. Отже, квіти, мабуть, були від Йвана.

Набираю його номер. 

-Так, Ангеліно Леонідівно? 

-Де мої ключі? - Не церемонюсь.

-Вже несу. Вибач. Хотів тобі приємне зробити. - Його голос різко стає винним.

Розз'єдную нас. Злюся. Чекаю свого зава. Не хотіла б я його бачити зараз. День так гарно проходив без маякувань його обличчя перед очима, а тепер...

Іван заходить в ординаторську з квітами в руках, без листівки. Троянди – класичні червоні. Я такі не люблю. Вже розумію, що той, вранішній, букет не від нього. 

Брова сіпається вверх.

-Вітаю нас з річницею. - Промовляє підходячи ближче і протягує флору.

Я – хмикаю. Невже думає, що після п'ятничної імпрези я поведуся? Чи повернуся? Чи він... місце боїться втратити?

Приймаю його погляд з викликом. 

-Іване, давай залишимо нас в минулому. Це не стосуватиметься і не торкнеться роботи. Ми – колеги. Але більше... - мотаю головою, - не більше.

Він жує язик, але мовчить. Лише відслідковує мою міміку. 

-Я не впевнений, що ти не цього хочеш. 

-Ти не можеш бути впевненим у моїх відчуттях чи бажаннях. Але у мене теж, як не дивно, вони є. Я не бачу себе поруч з тобою і навпаки. Я допомагатиму тобі й надалі, якщо тобі це потрібно буде, дисертації, докторські і так далі... але парою ми більше не будемо. 

-Хм... ти допомагатимеш? В чому, Ліно? Ти хоч знаєш над чим я зараз працюю? Та, докторська, що ти колись нібито мені правила і близько не стоїть з цією, що я пишу зараз! - Він... що істеричка – розмахує руками і кричить. А я – стою і думаю: от що я в ньому знайшла? Та між нами жодного разу "розряду" не було! Так, одні емоції і думки, що то є добре!..

-Як знаєш. Та до мене більше не їдь. - Промовляючи це, я беру верхній одяг і йду, не забувши про ключі в його руках...

-Доктор... Млинець ти нещасний! - Випускаю злість у фойє на першому поверсі, накидаючи на шию хустину, а поверх – пальто. Настрій – коту під хвіст!..

Мій погляд ненароком чіпляється за чоловічу фігуру, що виходить з ліфту. 

Роман? Але, що він тут робить? 

Той, ніби відчуває мій погляд і повертається обличчям до мене. Посмішка осяює його обличчя. Він, тепер вже повільно йде до мене.

-Я... ВЛК проходив. - Виправдовується?

-Але ми не надаємо таких послуг. Не ця лікарня. - Обводжу поглядом стелю.

-У мене направлення. До конкретного лікаря. - Брехло! Але він дістає папірець де написана адреса... сусідньої лікарні.

-Ти, мене шукав? - Видаю припущення. 

- Тут, - ставлю палець на його папірець, - ім'ям помилилися.

Він червоніє, опускає погляд і... зминає чиєсь направлення. 

-Підвезти? - Кидає, крізь сором в очах, киваючи на вхідні двері.

-Підвезти. - Погоджуюсь. Хоч щось приємне за день...