23

Неділя будить мене дзвінком у двері. 

На годиннику 11:00, але з ліжка все одно підійматись неохота. Одначе човгаю...

На екрані домофона кур'єр з величезним букетом. Невже до мене? 

Тисну "зв'язок".

-Ангеліно Леонідівно?

-Так. - Дивуюся, адже не чекала нічого подібного.

- До вас. Доставка квітів.

Хлопчина молодий, запинається. 

Впускаю. Мимовіль зиркаю на себе в дзеркало – обличчя сонне з відбитком подушки на щоці, але... я ж не кликала!?. 

Квіти приймаю, карлючку ставлю де потрібно. Чайові не даю, хай наймачі платять. Обмежуюсь "дякую".

Кутик листівки побачила одразу. Дивина. Ще такого в мене не було. Десь глибоко в душі мелькає крихітна надія на англійця, але ж як, та й звідки знає мою адресу?..

"Найчарівнішій."

На мене находить ступор. Ні, мені приємно звісно, але від кого вони? Під підозрою троє: вчорашній man – Роман, Іван і той, про кого думи невщухають але тут на всі 100% впевнена, що це не він. А ще є Бодя з Вікульою і вони єдині, кому можу зателефонувати та напряму запитати...

-Ні. - Заявили в один голос, не менше мого дивуючись. 

Дзвінок до Янки не дає ніякого результату: спить після, впевнена, "активного" ранку.

Та й ну їх!.. Дякую, велишановний пане, за припіднятий настрій. Вони - чарівні! 

День проходе за компом, з фільмами і імбирним чаєм. А ввечері приходить повідомлення на телефон від Насті: "Привіт. Не хочеш відвідати новий бар у моєму районі? Йдемо компанією сьогодні..."  

Все, далі не читаю – набираю її.

-Привіт Насте! О котрій і куди?

-Я знала що з тобою не прогадаю! - Сміється. Ага, я теж з собою не прогадаю, тим більше, що є кого з мізків вивітрювати.

За мною присилають автівку. Водій – Настін кавалер, як виявляється, проживає неподалік від мене. А їхати на Поділ. 

Дорогою спілкуємося ні про що, але виявляю, що в компанії буде особа з іменем Роман. Мимовіль навіть дивую такому співпадінню імен, але... це не співпадіння, бо щойно ми припаркувалися, на нас, з автомобіля навпроти вийшов той самий мажорик, з яким ми вчора були у стрип-клубі. 

Наші погляди зустрічаються, але він вдає, що не знає мене.

-О, дружбан! - Кирило тисне руку Роману і представляє мене, як подругу своєї дівчини. 

От тут мене пересмикнуло – доля? Можливо цей пан і є моя доля, якщо ось вже друга компанія в іншому місці і він тут???

Всміхаюся сама собі, розглядаючи його вже більш прискіпливо. А він всміхається мені слідом, кивком голови запрошуючи йти поруч...

Настя з Павлом та його дівчиною вже у барі. ПАБ сам по собі просторий, нічим не вирізняється з-поміж інших подібних йому закладів: стиль – лофт, з високою стелею, столи з темного дерева і шкіряні чорні дивани. 

Сідаємо поряд. Роман моститься біля мене. Ну, тепер ясно, що цей парубок тут – для мене. Замовлення приносять одразу ж – Настя назамовляла і пінного і хрусткого, а ще рибу і цілу тацю морепродуктів на закуску.

-А сир копчений є у вас? - Запитую офіціанта, поки той не пішов.

-Так. Бажаєте замовити? 

-Так. - Відповідає за мене Роман, я тільки рот встигаю відкрити. - І картопляні чіпси звичайні. Без домішок.

Оу, а в цьому наші смаки сходяться.

Офіціант відходить, а наша компанія починає розмови, за якими вечір проходить напрочуд легко і дійсно весело. А ще – швидко.

-Кире, залишишся сьогодні у мене? - Настя, яку я сьогодні побачила під зовсім іншим кутом: легка, енергійна але до біса, як виявилося, проста, повисла у Кирила на руці, як дівчинка, що просить цукерку. 

Дивно, та я її ніколи не розглядала, як надійну подругу, а вона... он яка – майже сімейна. Не те, що я... А вона ж моя ровесниця, одногрупниця в минулому. 

Кирил дивиться на неї закоханими очима.

-А ти вареники приготуєш? - І від цього питання ми всі пирхаємо сміхом. 

-Приготую! - Сміється. - Тільки спершу куплю їх в крамниці за кутком!

Ооо... ці голубки вже, здається, на віки разом.

-Тебе підвезти? - Голос Романа під боком повертає мене із забуття.

Дивлюсь на нього. Ніби й нормальний мужик, ввічливий, уважний, приємний у спілкуванні,  а щось... не те. Душа не лежить, як то кажуть... А може це пройде? Ну, так, до Аполлона йому далеко, але ж не всім ними родитися?!

Киваю. Згодою.

-Якщо бажаєш. - Відказую. До речі, він майже не пив сьогодні. В кінці каву, хіба що.

Дорога промайнула за розмовами про нас, як окремих особистостей: хто чим займається. Виявляється, він сам зі Львову, а бізнес має тут, в столиці. А ще, він – волонтер. 

Та норм пацан! Можна брати.

-Запросиш на каву? - Запитує, як тільки зупинив автівку біля мого дому.

От тут... мене ступорить. Дивлюсь на нього, а відповісти... нема чого.

-Запрошу. Але... не сьогодні. - Сама собі дивую в цій відповіді. Але інакше – не можу. 

Ми обмінюємося номерами телефонів і я йду. Додому. А він... їде в Київ, до свого дому.

Залишившись сама, я падаю на ліжко. Після душу стало якось гаряче, і бажання притиснуло до простирадла, от тільки без нікого...