21

До дому мене завозять всім сімейством – татове Сонечко попрохала. Більше про Санту намагаюсь не думати і у мене це навіть виходить.

-Ліно, ми завтра плануємо в Карпати. Хочеш з нами? - Це дитинча невгамовне. 

-Ні, Сонце ясне. Не можу. Працювати буду. 

-А будеш нам по відеозв'язку телефонувати? - Допитливі оченята сканують мене. От і шкварочка ж буде! Хлопцями крутитиме, як мною зараз.

-Буду. - Киваю їй.

-Обіцяєш?

-Обіцяю телефонувати по відеозв'язку, як тільки матиму змогу.

-Ммм... - Кривиться.

-Софа, у твоєї тітоньки надважлива місія – вона допомагає крихітним сонечкам вийти в світ. - Пояснює Таліна.  Я ж, дякую їй поглядом.

Ми як раз під'їхали під дім. Я прощаюся, цілую в носик мале світило і мене нарешті відпускають. Йду до свого гніздечка...

Ранок приходить похмурою погодою, але, на диво, на настрій це не впливає – Аполлон снився, щоправда з розмитим обличчям. Та й хай на нього! Як каже Таліна, своє не обходить, а Санта не свій, англічанин він, а отже вчора має залишитись в минулому...

Беру телефон, набираю Вікулю. Ну, не Бодьо ж!? А то ще Вікуля подумає Бог знає що!..

-Ліна, привіт! Уявляєш, ми тільки подумали про тебе... - Радість зашкалює у неї, щебече, що пташка.

-Вікуль, в суботу треба гульнути. - Не вітаюся, з ходу вимогу кидаю. 

-Ого, як? 

-Ага. Побачимось? - Не відстаю від неї. Вмикаю гучномовець, аби руки були вільні.

-Ну, окі. - Тю, вона ще в роздумах? - Я, сьогодні до тебе збираюся, взагалі-то.

Здивована. Чого їй до мене?

-Коли? - Запитую, наносячи денний крем на обличчя.

-Я тойго... Вагітна. - Пирскає сміхом.

А... то он звідки щастя!?. 

-Вікуль, я б залюбки, але у мене місць вільних нема. - Не відмовляю, але це правда. - Пропоную тобі відкласти візит з сьогодні на після завтра... Там, можливо щось проясниться.

Так, Вікулі треба поберегтися. Отже... Янка. Після розмови з Вікульою, дзвоню до Яни. Ця профура всі нічні заклади столиці знає і про фейс-контроль їй не потрібно нагадувати. 

-Хальов? - Протягує своє фірмове вітання.

Фарбується?

-Хай, Яно Миколаївно, хай. - Мій голос... Не до клубу збиратися, а до катафалку найматися!

Прокашлююсь.

-Ти вже прилетіла? - Зітхає.

Що вона там малює з такими стогонами?

-Ага. В клуб хочу. Ти в суботу не збираєшся? - Запитую з ходу.

-Можу. Тобі куди: на дискотеку, чи на лоскотеку? - От казала ж, вона знає всі закутки міста.

-Мені так, щоб весело і гучно. - Сподіваюсь, що щось на примітці має.

-Ммм... Може в стриб клуб? 

Я зависаю. Не дуже мені хочеться до стриптизерш в гості але... чому би й ні? 

-Давай. - Відмахуюсь. Зрештою, для мене головне, щоб весело.  Того гадського чаклуна, з очима сталі, варто викорчовувати із мізків.

Ох, Ягусину мітлу! Навіть при згадці його очей, пливу, мов віск під полум'ям... Аж спазмує, хай йому грець!

Прикладаю руки до висків. Головне очі не потерти, туш розмаститься по обличчю...

-Гей, Ліно! Ти тут? - Йой! Янка ще на зв'язку, а я вже з Парісом...

-Так!? - Відгукуюсь до неї.

-Ти заїжджаєш. Мені не з руки пертися за місто. 

-Гаразд. Тільки будь на зв'язку. Не хочу міняти таксі. - Моя відповідь її влаштовує, і вона нарешті від'єднується.

Тепер, на працю...

Тиждень минув в робочій халепі: діти, мамочки, бабусі, а між ними Віка. І якби не маленьке братове Сонечко, то минулі 4робочих були б не милі. 

Іван всі ці 4 дня кохав свій стілець в ординаторській, а я бігала між палатами, аби не бачитися з ним. Сьогодні – п'ятниця, майже п'ята година вечора, мені залишилося зробити обхід і ту-ту, чи чух-чух, додому...

В ординаторську залітаю бджілкою.

-Іване батьковичу, - поруч нікого, тож , не боюся його саме батьковичем охрестити. - Я на обхід і додому, а вас попрошу на вихідних мені сюрпризів не робити. 

Він відриває погляд від паперів і зиркає, з-під лоба, на мене. 

Вдаю, що не бачу цього. Вільно переодягаю светр.

-А чого, дозволь спитати? - Оу, пан прокинувся!?

 Натягую горловину на голову, а вже потім відповідаю.

-Бо я буду не вдома. Маю справи в місті, та й племінниці обіцяла бути. - Брешу, і совість не душе...

Краєм зору спостерігаю, як він піднімається з-за столу. Прибирає в ящик папери, стріпує рукою невидимі крихти зі свого халату, і прямує до мене.

-То може ми сьогодні справимося й тут? - Його рука впевнено лягає мені на талію.

Завмираю. Така наглість можливо і сподобалася б мені до від'їзду у Францію, та не тепер, не зараз.

Повертаюсь до нього обличчям. Стою кліпаю, не в силах щось сказати, поки його пальці пробираються у мої вузькі джинси зісковзнувши зі спини.

Ковтаю. Але заплющую очі, намагаючись піддатися чоловічим ніби й не грубим пестощам, і чекаю того самого розряду, що пробирає до мозку кісток від вдоволення...

Зволожую сухі вуста. Згадую, що протягом дня мало пила, лише дві чашки чаю. А ще розумію, що в уяві – Паріс. 

Клятий англієць!..

Розряду не має... Лише теплі пальці, на моїй чутливій шкірі...

Розплющую очі. Дивлюсь на напружене чоловіче обличчя, погляд якого чітко впав на мої губи. 

-Зроби мені приємно. - Він, легким натиском на моє плече, натякає на... "приємність".

Опускаюсь... На диван. Від якогось... незрозумілого мені шоку, чи чого?.. 

Кліпаю. 

Всі ті відчуття, що відчувала з ним до зустрічі з англійцем, вивітрилися легким протягом... 

-Я... - Стримуюсь його послати. - Цього не бажаю.

-Та що ти? - Язвить.

 - А так? - Не одразу усвідомлюю, що він намотує на пальці моє волосся, лише коли натягує. Не сильно, але... 

Я геть не можу сказати, що знаходжуся в приємному шоці.

-Відпусти. - Мій власний голос звучить загрозливо.