20

Макс зустрічає нас з автовокзалу. Поруч з ним мале янголятко, яке я неймовірно рада бачити.

-Хрещений! - Сонька гукає Бодю, а той, залишивши чумодани на Вікулю, імітує біг навпроти з розгорнутими обіймами.

-Ай! А як же я? - Вдаю образу. Але так приємно спостерігати за цими двома!..

В автівці янголя сидить по черзі у нас на колінах: у Бодьки, у Вікулі і у мене. Це сраченя крутиться на всі боки, зиркаючи у вікна та коментуючи шлях. 

-Ти звідки все знаєш? - Емоційно запитує у малої Бодьо.

-Мені татко розповідав, поки ми сюди їхали. Мама казала, що я не витримаю далекої дороги, а тато казав, що його зірочка розумничка. Я й справді розумна, та смілива. Сиділа в кріслі пристебнута і уважно розглядала дорогу щоб запам'ятати.

-То ви маму навмисне вдома залишили? Щоб похвилювалася? 

-Ні, що ти, тітко Ліна? Ми маму бережемо! Вона ж мені братика в животику носить! А йому хвилюватися не можна! 

-І все ж, Максе? - Звертаюся до бразе, бо на нього не схоже, щоб він сам з малою за кермо.

-У Таліни планове обстеження, у батька в клініці. Все гаразд.  Там матір з нею, а ми вирішили покататися.

Видихаю. Отже, – в думках потираю ручки, – братика таки чекаємо...

У великій кухні братової квартири приємно пахне випічкою. 

Дивую щосили – коли вона все це встигає робити? Дім – порядок, квартира - пальцем не пошевелиш де пилинка лежить, ще й печиво ледь не щодень випікає. 

Макс наливає нам чай. 

-Максе, поки Соня спить, подай нам печиво, що ми з тобою вчора купували. - Таліна за столом навпроти. 

-Умгу. - Бразе подає красиву пачку не дешевих печенюх. - Зефірки?

-Ліно, будеш зефір? Я при вигляді їх... - Братова мотає головою. 

-Га? А, ні, дякую. - Беру вже третю печенину з кошика, що на столі. - Мені ці смачніші за будь-які інші. Не натякаю. Факт. 

Таліна всміхається, а потім питає:

-Ліно, у тебе щось сталося? - І питання її вибиває весь дух із грудей. Переводжу на неї погляд і кліпаю...

Хай йому грець! Та я ж зависла на тому клятому Аполлоні-Санті! Я ж тільки про нього й думаю і всі думки мої лише!, про нього!..  Якого біса він повів себе, як дівчинка, що скористалась моментом "заснув"??? Ну от що б такого сталося, якби прокинулись разом!?? Теж мені... нащадок Трої!..

Мотаю головою, вгамовуючи ураган всередині.

-Ні. Нічого такого, що могло б зацікавити публіку. - Відказую обом. 

-Пробач, але на тебе не схоже. Макс, може залишиш нас? 

Вирівнююсь. Це ж, що вона має робити? Розпитувати дорослу дівчинку, як вона провела увікенд?..

Макс дійсно виходить, прихопивши з собою лише чашку з чаєм і кілька штук печинюх.

-Ти їхала від нас весела, щаслива, усміхнена. - І це вона мені. - А приїхала... сумна, розгублена, в собі. - В очах Таліни застигло питання.

Оh, no!  (O, ні!) Я подумки ковтнула тричі. 

А потім, несвідомо, суну палець в рот і гризу нарощений ніготь, а це перший признак мого хвилювання, чортик ти рогатий...

-Та... це я... Ось, ніготь ледь не відгризла. Вчора ледь не зламала, а сьогодні... - Дивлюсь на палець, який щойно тикала родичці. 

Хай їй добре буде! Ну, за що вона зі мною так!?? Як же тепер мокротиння з очей зупинити?..

Братова встає, бере пачку серветок з тумби над головою.

-Тримай. - Протягає мені. Проста жіноча підтримка... "штанів", я б сказала. - І запам'ятай: якщо воно твоє – не обійдеш і не об'їдеш. 

-Я не вірю в слово "доля". - Вимучую з себе слова, в суть яких вже не впевнена, що вірю. Але, разом з тим і... куди в ту інтригантку вірити? Я - тут, а він – там. Та ще і мажор англійський, у якого дівчат, мабуть, що зірок в небі!.. А як майстерно ласки дарував, га? При згадці, аж досі розряди хребцями йдуть...

-А ти повір. - Відповідає тим часом братова, хитаючи головою. - Подивись на нас з Максом і... Повір... Всьому свій час – так мені казав твій батько, а до нього говорила моя бабуся, але не мама. Мама завжди хоче для своєї дитини кращого, мабуть тому й змовчує про те, що може бути боляче...  

Мимовіль згадую, що вона пережила, поки до телепня-брата дійшло, що ця жінка саме для нього, і в душі оселяється спокій. 

-Воно не болить. - Когось з нас двох запевняю. -  Кортить тільки знати, чому так? - Розводжу руками, як мала привереда.

-Розкажеш? - Її погляд, як і тон, заспокоює. кінцево, мовби рвану рану зцілюють. Та яку рану? Так – синець на голові... від удару в груди Санти...

Розповідаю. Бо нікому більше. Всі ті подруги, яких маю, тільки на погуляти і годяться.

- ...А ще я кілька разів, за весь час перебування в Провені, із роззявленим ротом задерши голову, ледь не відполірувала носом бордюр... трохи не ввійшла у двері, замало не поправила собою стіл в одному із залів... Загалом, трішки добре відзначилася у всіх спорудах. Але завдячую своєю цілісністю Аполлону – скрізь він був моїм тілоохоронцем... Навіть у ресторані, коли двері різко відчинились не в ту сторону, в яку я їх збиралася штовхнути...  - Далі замовкаю. Але не втримуюсь, щоб не додати. - Вранці лишень втік. Як від навіженої...

 Думаю, і без подробиць зрозуміло те, що між ним і мною відбулося.

Хвилину добру мовчимо, а потім Таліна видає:

-Якесь дежавю...