19

ЛІНА 

-Що це... було? - Набираюсь нахабності запитати, лежачи в його обіймах. Серце від шаленства ще не прийшло в норму – гупотить, що скажене.

-М? - Гладить моє волосся, торкаючи його своїм подихом, від якого мурашки тілом табунами...

-Я про те, що, між нами, сталося. - Совість тільки от зараз вганяє мене в фарбу.

-А як би ти це назвала? Що це є для тебе? - Запитує мене у волосся, виділяючи оте "це", поки я слухаю його серцебиття.

-Шаленством. - Випалюю на подиху.

Він – гуркотить сміхом. 

-Подарувати тобі істине шаленство, Снігуронько?

-В мене й такого досі не... 

Та подих знову перехоплює, а його ніжні цілунки, в пальчики моїх рук, відновлюють бажання...

Ранок пробуджує рінгтоном новорічних дзвонів.

Очі відкриваю миттєво.

Паріса - нема. Десь всередині кольнуло шпицею. 

Та чого ти, Ліно? Все ж, як ти й хотіла – шалено й незабутньо! З перчинкою й родзинкою!

Збираю сумку наспіх, ігноруючи  сльози, які душать зсередини тісними клешнями. 

Та ну їх!..

-Ангеліно Леонідівно! - Бодьо заглядає до мене в номер не стукавши. Двері відчинені? - Ви з нами в таксі чи...

-А ви воліли б усамітнитись, Богдане батьковичу? - Шиплю ядом. 

Господи, та чого ж він мене так бісить своїми приколами? Треба б нерви підлікувати, Леонідівно...

В таксі сідаю засмучена. Дорога до аеропорту здається надто короткою. В думках постійно повертаю до нічного "рандеву", яке й призначеним то не було.

І все б то нічого, якби не той другий раз, де шаленство смерчем пройшлося крізь мене декілька разів... 

-Ліно. - Доноситься до свідомості зі спини.

-Що Віко?

-Ти цей... вибач нас... 

 Вона ще щось має сказати, але я її перериваю:

-Облиш. Все гаразд. Це мало статися, мабуть. - Опускаю погляд.

-Оу, словами романтика відповів реаліст?! - Уявляю, як брови Бодьо злетіли під чуб.

-Бодьо, романтика – це стан душі, а реаліст – це людина, яка об'єктивно оцінює ситуацію, спираючись на факти, а не на емоції чи фантазії.

-Ох, ну так, так. - Сопе в дві дірки.

Перед літаком до друга підходжу впритул. Не можу не перепросити. Все таки, він – той, хто не залишить в біді ніколи, особливо мене, і в цьому впевнена, як ніхто.

-Сістер, котра не сістер... - Міряє мене поглядом. Довгим, проникливим, колючим... але не суворим, і навіть з тінню співчуття. 

О-о-о ні. Тільки цього мені ще не вистачало. 

А потім продовжує:

- Та ладно! Не маленькі ж. Головне, що з тобою все гаразд. 

-Бодь. - Дивлюсь в його очі, поки Віка проходить "фейс-контроль". - От тільки не треба співчуття. Гаразд? Доросла вже. Розберусь.

-Умгу. - Вгинає голову, імітуючи розуміння. - Він із тих хто дарує, для того, щоб потім вирвати. Забрати! А ти – повелася!

-А ти? Ти з яких? Можливо, з тих, хто чемно задаремно чекають?

Його посмішка... 

Ччорт! Невже я... в точку?

-Богдане? - Віка підходить вчасно. Бере під руку свого кавалера і спроваджує... на "шлях істинний". 

Бодь затримує на мені погляд, але йде слідом своєї Краси.

-Боги милі! От хто мене за язик тягнув?..