18

ПАРІС 

-Приємних сновидінь. - В дівочих словах вловлюю мінорну нотку, усмішка її майже не тане, лише кутики губ ледь помітно посунулись вниз, зате очі промовисто нікуди – розчарування. Жаль точно присутній.

Невтримую посмішку але вже їй у спину. 

Заходжу в номер. 

-Вона тебе хотіла. Паріс, син Пріама. - Либа розходиться до вух. 

No, this can't be! You want too much, my friend!       (Ні, цього не може бути! Ти забагато хочеш, друже!)

-Варто подзвонити Луїзі.  

Вперше за день вимикаю режим "польоту" на ґаджеті. Набираю... 

Гудки не збираються припинятися. Що ж... ні, так ні.

Провіряю "вхідні".

За день – жодного від неї. Та дивує мене ще і той факт, що, на моє вранішнє їй повідомлення, відповіді не було. Дивно якось. 

Суну руки в карман, підходжу до балкону. Вікна не на вежу, а я б подивився... 

Париж – світиться вогнями. Краса... Хм... Я був у цьому місті безліч разів, але ніби вперше, ось зараз, спостерігаю його гостинність...  Поки якесь сумління з'їдає нутрощі.

Йду в душ...

Виходжу за 5хвилин до дзвінка Марі. Приймаю виклик.

Вона запрошує на нічну прогулянку по Сені, коментуючи вільний квиток відсутністю свого бойфренда. Обмежуюсь відповіддю коротким "thank you" (дякую).  Вона не наполягає, але голос її віддає сумом. Як і мій, власне, зараз. 

Оh shit!  (О, чорт!) Я вже другу дівчину за сьогодні зробив нещасною! Парісе, це на тебе зовсім не схоже!

Йду до бару. Відчиняю дверцята і беру пляшку червоного, хай йому грець!..

ЛІНА 

До кімнати йду рішучим кроком. 

В горлі першить і тисне. Ніби хто кляп от так тісненько всунув, аби не наговорила зайвого. 

Ну і ...най його!..

Ключ – двері. Чоботи. Шуба. Шафа – сукня. Ліжко...

Горілиць. 

-Ааа... 

Розслабся, Ангеліно Леонідівно... Тобі й так, як подрузі, цілллий день відвели. 

Кілька хвилин дивлюся в стелю. Розглядаю деталізацію багетів... 

- Та зрештою, хто він такий? - Охолоджую бажання думкою вслух. - Якийсь двометровий сумнівний англієць!?? Тпррр... Таких хоч ложкою їж!.. І вдома – валом.

Встаю і йду в душ. Самонавіювання – велика сила!..

Рушником якраз мотаю голову, коли чую стук в двері. 

-Бодьо... - Видихаю. Хто, як не він. Ну, ще Вікуля хіба.

В махровий халат кутаюся щільніше. 

Двері відкриваю не визираючи, з опушеними очима. Соромно, якщо чесно. Все таки, не вони до мене нав'язалися в компанію, а я до них. Бодя пів року шкріб гривники щоб Вікулю в Париж завезти, а я... приклеїлась, як банний лист, до м'якого місця, бо Йван – зовсім як не коханець. 

Сама ж тих сумішей вчора наклюкалась! А може вони з розуму зходили шукаючи мене!? А я ще й губи на них дую, як барбі на жд вокзалі...

Його черевики... 

Черевики – не його.

Застигаю...

 Зір – повільно здіймаю вверх, крок – несвідомо, роблю назад. Стіна підперла спину.

 Очі чистого срібла дивляться на мене хижо та проникливо. 

В лівій руці його – пляшка, в правій – два келихи... Сорочка – розстібнута, лише запхана у джинси. Рукави – підкочені, наче демонструє свою силу. Волю.

Мій погляд, несміливо, але ніби живе своїм життям, повзає по його дужих грудях і, частково, пресу...

Він не запитує, проходить не відриваючи погляду від моїх очей.

Не знаю, що він там бачить... Я ж, ковтаю тільки. Сподіваюсь, не голосно. Дух спирає настільки, що аж долоні пітніють...

А він... Без слів, мовчки, от так просто, зачиняє за собою двері. Келихи – повільним рухом мені за спину – на тумбу.

Його палець – торкає мій поясок на халаті і той... падає. На підлогу. Бо в петлі його я не вдягала.

А потім робить крок на мене – неприпустима близькість, яка руйнує будь-які кордони вщент! – й зухвалим рухом торкає пальцями моє підборіддя, підіймаючи вверх...  Всміхається. І цілує. 

Мммм....