16

ЛІНА 

-Ти була у Provin? - Запитує, радіючи як дитя.

-Ні. Ми... тільки в Парижі. 

-Я теж не був. Отже наступна геолокалія – місто Provin.

Він жестом запрошуює до авто. Допомагає сісти спершу мені, сам з іншої сторони сідає поруч. Таксі плавно рушає з місця...

Дорога до міста зайняла трохи за годину часу.  Весь шлях я намагалася: а) не влізти в Ґуґл, щоб не видати свою необізнаність географії країни; б) не вдихати на повні груди його аромат, бо й так ледь тримаю хтивість на повідку; і в) не дивитись на пляшку води, яка виднілася з пасажирської сідушки, що біля водія. Тримай себе в руках, Ангеліно Леонідівно. А ще г) мені дивним було те, що йому, за весь цей час, геть ніхто не телефонував – таке взагалі буває???

По приїзду не втримуюся і лізу в Ґуґл, бо місто зачаровує своєю древністю: високі мури, з зубчастими баштами тримають мою увагу, до якої підключається ще і уява...

 Це тобі не Вікуліна  "Ельфовова вежа", а справжність епох...

-Так це ж... той самий Провін!.. - Шепочу собі під ніс вражаючись що я зараз знаходжусь у світовій спадщині Юнеско.

Прогулянка наша зайняла не багато не мало – 5годин. Розмови ні про що переймали мою увагу з хтивого хотіння цього красеня до певного часу. Крамниця на нашому шляху не просто відновила бажання, а й посилила його врази, бо Санта вирішив погодувати мене трояндовими цукерками просто з рук... 

Цей Паріс видимо зовсім не думає, що дівчина теж має чуття і очі. Перші загострюються, коли очі бачать бажане! Але себе він, схоже, цукеркою для протилежної статі не вважає. Так і хочеться вкусити за палець. Стримуюсь, що є сил! 

Що ж, мучитись тобі, Ліно, недовго залишилось – вечір не за горами, а ніч коротка. А після, ранок задере твого хвоста і скерує в аеропорт, де відпустка прийде до логічного конкретного завершення. І поминай цей рік новий, ім'ям троянського... нащадка!..

Дорога назад займає ту саму годину. 

Ловлю себе на думці, що... Туди їхала, ще якось не так було, а от назад... 

Присутність цього англійця дуже вже хвилює мене. Від  парфуму, до погляду його очей: лукавого такого, гостро-проникного, оціночного... Почуваюся загнаною косулею під уважним вовчим поглядом. 

Якби ж то так і було, Ліно...

Повертаю погляд околицям траси. Хай собі дивиться на мій хвіст...

ПАРІС 

Крадькома відслідковую погляд її очей, а зрозумівши куди дивиться... ховаю посмішку в кулак. Маю підозру, що вчорашній коктейль був не єдиним в руках дівчини. По приїзду, варто запастися пляшкою води для леді...

Всю дорогу в автомобілі вона вправно вдавала безтурботність, смішно зиркаючи здебільшого на паперову ємкість з-під кави водія. Та і я, признаюсь вже її хотів. Обох хотів, якщо бути відвертим з собою. Дівчину і... гірку суміш бажано без цукру, щоб відволікла від хтивих думок. Бо перед очі так і лізуть пози... Що рекламки з інтернету, ма..!

Відганяю думи, як можу. Навіть дівочі відповіді на мої питання про погоду залишають відбиток, мовби її тепла долоня на *** !

По приїзду йду в крамницю. Без неї. Відмовилася сама, вертячи в руках телефон, а отже, хоче комусь подзвонити. А після – з кавою в руках, як і хотіла Снігурка, неспішно йдемо містом, розглядаючи будівлі обабіч доріг.

-Звідки стільки знаєш? - Запитую одразу після її гідної лекції про це місто. Хоч сам володів інформацією не гірше.

-В мене є крутий всезнаючий друг. - Відповідає замріяно, але й понуро. - Ґюґл ймення його. - Видає з дивним акцентом. 

О, матір Божа! Це не дівчина, а гуморист у відставці! Я – пирхаю сміхом. 

Насправді, кожна її фраза із розповіді про Провен, була дозаправлена інтонацією настільки... либа не сходила! Та їй казки озвучувати!

-Що? З ним теж треба вміти спілкуватись... - Зітхає.

-Часто відмовляє? - Запитую, приколу ради.

-А то! Запитай не те що треба, то ще й... латиною вкриє впереміш з епітетами. - З її відповіді розумію, що ґуґл не все відає і видає.

Я не можу! Сміх крізь сльози – цей вираз про мене.

-Тебе хтось вчив такою бути, чи ти сама? - Не можу не звернути на це увагу.

-Якою? - Її бурштини стають ще більш виразні, а погляд намертво вчепився у моє чоло.

-Веселою. Безтурботною. Компанійською. Природньою. І... Безкорисливою. - Перечислив все, що зміг побачити в ній за останні кілька останніх годин.

Вона задумується. Ненадовго. А потім видає:

-Ммм...  Я на акторському навчалась. Цілих чотири роки. Чи п'ять..?

-Ого, як? То ти актриса? - Невже я щось та нерозгледів?

-Ні. Сценаріїв, для таких як я, ще не написали. - Сміється. - Я лікар акушер-гінеколог. 

-Хто!?? - В мене очі на лоб полізли. Мій мозок під тиском шоку зараз вибухне!

-Ну, це такий жіночий врач, який бебиків приймає при їх народженні. - Випалює на подиху. 

-Я знаю хто такі гінекологи. - Відмахуюсь. Не вірю! Вухам. - То ти практик? 

-Умгу. У батьковій лікарні. - Киває.

На мить уявляю її щоденну делікатну рутину і... прозріваю потихеньку. Молода, тендітна з такою професією..? У лікарні батька.? Не маю сумнівів, що спеціаліст з неї високого класу. Чомусь впевнений, що батько б недозволив псувати репутацію своєї організації.

А Снігуронька мені імпонує все більше й більше. 

Поглядом мимоволі чіпляюсь за її руки. Немовлятам неймовірно повезло відчути тепло її долонь при виході у світ... Ох, про що це я? Тобі, Парісе, варто про таке не думати...

-Розкажеш, про себе? - Чомусь стає надто важливим для мене її світ. І я поринаю у дівоче життя, перетворившись у вухо... 

Але сумувати з нею не доводиться. Сміх розпирає після кожної, сказаної нею фрази, репліки, і навіть слова... 

-Ангеліно, ти їла коли-небудь трояндові цукерки? - Знаю, що такі придбати можна лише тут. 

Пропускаю Снігурку у ресторан, притримуючи для неї двері.

-Ні. Але охоче спробувала б. - Пальці її руки накривають мої. Чи випадково? Бо для мене це є натяк.