11

-Чому... Снігурка? - Запитую, а сама вже здогадуюсь, що відповідь буде приблизно такою: бо ти приставала, коли я був Сантою. Та насправді я чую зовсім інше, і це мене шокує ще більше! 

-Бо, коли ми вперше побачилися, на тобі була блакитна гірлянда, а ти сама падала просто на мене. 

Піднімаю на нього очі і... остовпіваю сидячи. Це ж... той самий Санта, в якого я тоді, у Макса, падаючи зі сходів, влетіла. 

Він лукаво підморгує мені.

О, боги!.. 

Закриваю обличчя руками. Сховайте мене...

-Таке то воно, життя. А планета, взагалі кажуть, кругла. - Підбиває підсумок.

Як же я так наклюкалася, що геть Санту не впізнала?

-Я... - Я не знаходжу слів... - Вибач. Таке зі мною вперше. 

-Чомусь навіть не сумніваюся. - Він прискіпливо дивиться в моє обличчя. Вже навіть не сміється. Сама серйозність. - Тебе пригощав один підозрілий тип. Він пішов з бару одразу, як тебе полишила свідомість. Мабуть, на це й мав розрахунок. Якби ти не повисла на шиї діда Мороза.

-Якого ще діда Мороза? 

-Я себе маю на увазі. Я був у шапці, та...

-Борода. - Не даю йому договорити. - Я пам'ятаю.

Паріс стримано киває.

-Але ми не згадуємо діда вже давно. Ще з 2014 у нас, українців, тільки Санта-Клаус. Це... принципово.

-Розумію. 

Якусь хвилину він мовчки спостерігає мою ніяковість, а потім продовжує сипати питання.

-Ти у Франції давно? 

-Ум-м. - Мотаю головою, все ще до чортиків під враженням від цієї, геть випадкової, зустрічі. - Тиждень як. Завтра літак до дому.

-О котрій? - Ловить мій погляд.

-О 10:00 ранку. 

Він ніби як задумується, зіпершись підборіддям на зчеплені пальці рук, але різко переводить подих.

-Я можу попросити тебе дещо?

-Попросити? - Навіть уявити не можу про що мене може просити цей англійський красень-велетень.

-Саме попрохати. - Киває. 

-Мабуть, так? - Відповідаю питанням. Господи, я так і не можу зупинити погляд на чомусь одному. Як шкідниця. Але його наступні слова мене добивають...

-Не червоній. Ніколи. Ти занадто доросла дівчинка щоб червоніти перед кожним за власні прорахунки. 

-Умгу. - Гундосю, а в голові одне: легко тобі казати, ти вчора на шию іноземним незнайомцям не чіплявся.

-Мені здається... життя нам хоче щось сказати цими зустрічами, не знаходиш? 

О, так! Хоче показати мені, яка я буваю, коли... хтось пригощає. 

-Ангеліно. - Його погляд... від маківки до пупа! Повільно. Без ножа але навпіл! Тушуюсь конкретно. Але він прочищає горло і продовжує вже більш глибшим тоном. - Я хочу тебе запросити на побачення. Правильніше, на зустріч. Просто дружню зустріч без зобов'язань. 

Що? Яку ще зустріч? 

Лупаю віями в нерозумінні що, між нами, відбувається? Я б на його місці тільки посміялася з такої, як сама, і відшила, а він хоче зустрічі?

-Навіщо? - Питання злітає перш, ніж усвідомлюю його значення. 

-Просто... Поспілкуватися. Ти ж не проти? Хоча, відмовок не бажаю чути. Не від такої запальної реальної дівчини, як ти. - Край губ знову тягне в посмішці. Що хижак!

Реальної? Запальної? Та це ж...

-А якщо я відмовлю? 

-Я тобі цього не пробачу. - Сміється. Мотає головою. Жартує? - І собі, що не зміг тебе вмовити прогулятися зі мною Парижем.

Стук в двері відволікає нас від розмови. 

Паріс йде зустрічати сніданок, прихопивши з собою гаманець з тумби, а я... 

Господи, я не вірю в те, що відбувається! Цей красунчик Санто-Аполлон, ім'я якому Паріс, запрошує мене на побачення?.. І це після того, що я йому влаштувала?.. 

Мені не те що не віриться, я реально не розумію його вибору! 

Але хочу. На побачення з ним. Чоловіки завжди були для мене виключно частиною загального людства, якщо можна так виразитися, а цей...

А цей мало того, що зовнішньо підходить під мій уявний типаж, та ще й веде себе, як ідеальний men.

 І все таки, ця зовнішність... кого хочеш з розуму зведе: натреновані плечі, в міру рельєфні кубики на животі, сильні руки, губи, які 100% знають, як потрібно цілувати щоб довести дівчину до... точки кипіння!

І в цю саму мить ще одна вчорашня сцена перед очима виникає як... йой!  Я ж їх сама вчора цілувала!

 Ой, Бо... 

Мені стає незручно навіть дихати поруч з ним, не те, що не червоніти.

Ні, треба таки тікати. Я ж ще навіть не знаю, на якому кінці міста знаходжуся, поруч з цим... повелителем Трої!..