10

ЛІНА

Пам'ять, зараза, як кіно, відновлює кадри з минулого вечора, змушуючи не лише обличчя, а й все тіло почервоніти від сорому. Навіть той момент, де я його роздягала в коридорі готелю не так гонить в шию, як пробіл між ним та ранком! Тікати з цього номера, з його очей подалі. Та от тільки мені все ще не в тямки чи правду мені цей Паріс мовив, сказавши, що це його апартаменти!? 

Підриваюся з ліжка не одразу, як за ним зачинилися двері купальні, але, як вжалена. І враз сідаю на його край, бо світ обертом пішов, а в шлунку... ох!  Але, попри фізичну знемогу, кидаюся спершу збирати, розкидані обабіч ліжка, власні речі, а потім наспіх одягатися. 

Господи, я ж навіть не пам'ятаю, як ми роздягалися!?

Светра в спальні нема. Маю надію, що він у вітальні...

Вибігаю в іншу кімнату і зупиняюся, бо вже чітко бачу, що номер не мій: схожа, але інша обстановка, та й двері виходу – ліворуч, а дзеркала - праворуч.

Ойжечки! – на голові не хвіст, а копна! Зате макіяж на місці...

-Тільки не тікай, будь ласка! - Звучить за спиною зі спальні серйозним тоном майже ідеальна українська і я... тетерію.

Ягусину матір!.. Кощеєву доню...

-Я вчора виконав твоє прохання, тож... - Він підходить ближче. Спиною відчуваю тепло його тіла. - З тебе борг. 

Яке ще прохання? Нічого про таке не пам'ятаю.

Повертаюся очима до цього красунчика. І, що я бачу: стоїть переді мною, здається, той самий Санта, якого вчора я клеїла.

Лупаю очима, не в силах мовити і слова. Тільки погляд – очі в очі. 

Дідько, хоч би вночі все було надійно й гарно...

-До всього, ти мій подарунок, а отже... - Говорячи це, він, одягнений лише у джинси, з голим торсом, прямує до столика, бере свій телефон і повертається до мене. Торкає "виклик" на його екрані й прикладає до вуха. 

Замовляє сніданок. Англійською. Та я розумію кожне його слово.

Спостерігаю всі його дії широко розплющеними очима, поки жар проходиться всім тілом...

-...Поснідаєш зі мною. - Звертається нарешті до мене. Звучить, як наказ з його вуст.

Я не знаходжу що сказати на його вимогу.

-А... борг? - Нагадую обережно.

Вчорашній Санта пирхає сміхом.

-Це і є твій борг. - Відказує, вгамувавшись. 

Йому, мабуть, подобається мене тримати на гачку. Зараз, чітко розпізнаю в його очах – цікавість.

Та признатися, я вже встигла понапридумувати боргів.

Видихаю рівно. Оцінюю його жарт на "відмінно", подумки. Але, топчусь на місці. Вперше в житті не знаю як себе вести.

-Ти з України. - Констатує. - Розповісиш щось про себе?

Я розумію, що він навмисне переводить тему розмови, але своє збентеження все ще не можу переступити, як і приборкати сум'яття та й гнів на себе, за вчорашній вибрик.

-Я... погано себе почуваю, вибач. -  Намагаюся відмовити. При іншій ситуації, я б нізащо такому красеню...

-Я уявляю. - Він йде до тумби. В ящику бере пластину пігулок, з графина наливає у склянку води і кидає туди одну пігулку.  Дрібні бульбашки й шипіння підтверджують мої здогадки - аспірин.

Паріс протягує мені приготовлений напій.

Беру тремтячою рукою. 

-Дякую. - П'ю, ховаючи погляд, швидше щоб не бачити його гарно натренованого, спокусливого тіла, аніж від власного сорому перед ним.

-Будь ласка... - Сканує мене вбивчим поглядом. - Скоро буде сніданок. 

-Не впевнена, що сніданок хороша ідея. - Відказую йому. Змовчую про те, що шлунок норовить влаштувати бунт.

-Розумію. - Я бачу, як втримує кутик губи на місці.

Чорт, він сміється з мене подумки! 

І все таки, в думках щиро вдячна його піклуванню.

 Паріс легко торкається моєї спини, спроваджуючи від міжкімнатних дверей до одного з крісел у вітальні.

-Присядь. Я не кусаюся. І... не хвилюйся ти так. Між нами...- веде бровами, ‐ нічого не було. 

-Як нічого? - Ой, Господи, Ліно, що за питання!? Ніби-то ти жалкуєш, що нічого не було?

-Ти... - Він підтискає вуста в трубочці, явно для того, щоб не розсміятися. Але таки видає: - Заснула. 

-Заснула? - Ягусину кузьку! Я - заснула! Який срам!..

Ну, тобто добре, що я заснула, але... Все, я заплуталася у власних судженнях! Ну їх...

-Ти була... не в тому стані, щоб... - Натякає з майже серйозним виразом обличчя.

Ох, Ліно! Ти... краще не відповідай. І не думай! Ні про що! От зовсім не думай, тому що сьогодні явно не твій день і інформація якою володіє мозок тобі не в поміч.

А... як же Бодя й Віка? Я ж зовсім не памятаю їх участі у... А у чому вони, власне, мали брати участь, Ліно!? 

-Я була в барі з друзями. Але... не пам'ятаю, щоб вони... - Замовкаю, бо не знаю що сказати. 

-Мабуть, твої друзі розважалися в іншому залі. Під баром дискотечний зал. Тобі стало погано, і я забрав тебе, бо нікого поруч з тобою не бачив. 

Ну, Бадьо... й Вікуля!

-Твої речі і дві жіночі сумочки я теж забрав. - Санта, ем... тобто Паріс, підіймається зі свого крісла і прямує в покої, звідки виносить мою та Вікуліну сумочки. 

А він передбачливий! 

-Дякую. - Промовляю одними губами. Навіть заглядати не буду, впевнена, що всі речі, а їх там цінних, окрім гаманця з кількома купюрами та валютною карткою, на місці. 

Гну голову вниз, як осоромлена школярка...

-Все гаразд, Снігурко. Не пливи тільки. - Цей ідеальний Аполлон заглядає мені в обличчя, заспокоюючи, а я... А що я? Мовчу мовчки!..