6

Угода була підписана на двадцятій хвилині перемовин, я побив власний рекорд по "вмовлянню". Аж смішно стало – їхня недалекоглядність, зіграла нам на руку...

Відпускаю трьох співробітниць до дому ще до четвертої години дня, і сам поспішаю в готель. А вже о 17:00 виходжу з дверей номеру і прямую на вихід, роздаючи посмішки чарівним францужинкам. Чисто з приколу підхоплюю одну з них на плече, погрожуючи викрасти у неї тишу сьогоднішньої ночі...

Настрій - піднесений, а від передчуття швидких "лимонів" в носі крутить! Ех... 

До бару йду своїми двома – тут не так і далеко.

Марі зустрічає мене дружніми обіймами, просто, як давня хороша знайома. 

Колись ми з нею були близькі, та відколи вона переїхала на північ країни, ми віддалилися. Я не хотів міняти власний дім на невідомість, а вона не бажала змінювати власні вподобання заради моїх. Та й робота в батьковій компанії... На що б я її проміняв? На пусті балачки, де обіцянки коштують не більше 2х центів? 

Бар має дві зали, їх розділяє підлога. Верхній зал для посиденьок, нижній для тих, хто любить гучну музику. 

Компанія зайняла місце біля вікна, а отже, вони тут для спілкування.

Серед друзів Марі два українця: Віктор та Паша, Діана, Емма та Вілл – англійці. І, виявляється вони разом прилетіли сюди кількома днями раніше мого, просто погуляти.

Вілл сидить поруч з Марі, обіймаючи її за талію, і я чітко розумію, що між ними щось більше, ніж дружба. Хм, здається, я таки тут зайвий, бо й інші розсілися парами... 

Але всі однаково прийняли мене своїм: Віктор вільно спілкується англійською і ми одразу почали розмову про звичаї його Батьківщини: Різдво, кутя, калачі, вертеп...  А Паша, неочікувано для нас всіх вийняв бороду й червону шапку з кишені і протяг мені, зі словами "дарую".

Це... жарт!?

Я сміявся. Довго!.. Зіперся ліктем у стіл, затуливши обличчя рукою і заходився щирим сміхом, бо минуло лише кілька днів, від моменту, як мене Вова одягав у червоний халат з такою ж шапкою і схожою бородою... Мабуть, в цьому році моя міссія – бути зимовим дідуганом-чаклуном! 

Беру подарунок з руки Паші, дякуючи. Ну, що тут робити? Оскільки сьогодні 7 січня, а в цей день в Україні святкують Різдво, я, чисто з поваги до маминої Батьківщини, одягаю інвентар на себе. Аби-як, щоправда: бороду під підборіддя, а м'який, майже ковпак, на голову набекрень. Сміються всі. Веселуни!

Поки ми чекали замовлення, вже осушили по келиху хмільного. Компанія дійсно, як і казала Марі по телефону, виявилась веселою, легкою у спілкуванні, та я все одно почувався, як "не в своїй тарілці". Дівчата тулилися до своїх хлопців, а ті їх обіймали. Хм, мабуть через годинку варто йти в готель. Або ж впіймати яку місцеву кралечку і посадити собі на колінця, як це зробив Вілл з Марі...

Роззираюся довкола.

Мій зір вичіпив з поміж товпи народу струнку фігурку довгохвостої красуні, у пухнастому білому светрі. Я сподіваюся, що вона красуня, бо обличчя її не видно – сидить сама біля барної стійки з коктейлем в руках. 

Сповзаю поглядом по її довгих ніжках, які тісно обгорнула тканина синіх джинсів і зупиняюся на відомих брендових кросівках білого кольору. 

А дівчина не позбавлена смаку.

Поки що сканую її поглядом, та в думках підбираю слова для знайомства. Але вловлюю зором чоловіка старшого за мене віком, він тицяє бармену пальцем в її сторону і той киває, а потім бере ще один келих під коктейль. 

Ех... не моя. 

Стоп, стоп, стоп...

Повертаю їй погляд вже за мить. Мені здається... Цього не може бути: вона в цю саму секунду теж дивиться у мій бік і підіймає в гору келих. 

Я – сама бентега! Це ж що за... диво таке?

-Марі!? - Вигук зі сторони входу на мить змушує мене відвести зір. 

Але не на мить...

-Оліве! - Гукаю колишньому, нашому з Марі, однокласнику. Махаємо йому, запрошуючи до гурту. Олівер теж не сам. 

Та що, в дідька, робиться? Оу, ще й обручка на пальцях обох! 

Ну, все... я... пішов шукати дружину! 

Радо вітаємо цього... везунчика по життю, бажаючи йому лише найкращого! 

Ні, мені таки варто передивитися відносини з Луїзі. Можливо її варто замінити іншою, менш примхливою? Або навпаки, одружитися з нею? Вона кмітлива, гарна собою, довгонога, і має чудовий вишуканий смак! А ще, вміє поводитися на людях, що не менш важливо для мене. Але ж надто багато потребує до себе моєї уваги... Можливо, вона після заміжжя відклеїться трохи? Ох, про що я!?. Сидіти в такій компанії і думати про Луїзі це зрада справжніх друзів!.. 

О, ми знову про Українське Різдво!? 

Вмикаюся в розмову з новим азартом почути щось нове...

Проходе, мабуть з пів години активних, емоційних розповідей двох українців. Вони – справжня душа компанії: і про дівчат не забувають і нас розповідями розважають. Як раптом...

На мої плечі опускаються чиїсь долоні. Дівоча ручка, з гарним манікюром, вільно проходиться по моїх грудях, ковзає в низ і я інстинктивно напружусь, повертаючи голову на сміливицю...

І я не вірю очам: та сама вкраїнська мавка-Снігурка, що падала на мене зі сходів у столичній багатоповерхівці в України. Чи, все таки, дуже схожа? 

-Excuse me, I'll take Santa away from you. (Пробачте, заберу у вас Санту.) - Звертається зовсім не до мене, але... тягне за руку мене! 

Овва! Я, як під гіпнозом, від її слів – всміхаюся, але йду.

Ця красуня йде середину залу, де танцюють ще кілька дівчат, і треться стегнами об мене так... Ох!.. Здається, зараз буде гаряче. Але ця гра мені довподоби – піддаюся, танцюючи, як вмію...

А Снігурка майстер по хореографії! Вона обіймає мене за шию, коли вже тричі ледь не впала, маскуючи рух під навмисно виконаний! Майже продумано. 

Стримую посмішку, як можу. 

-Аre you alone here? (Ти тут сама?) - Звертаюся до неї. Але моє питання, здається, до її свідомості не долітає. 

Музика не змінює ритм, продовжуючи стомлювати героїню танцполу.