3

Ранок. Хоч в ліжку добре, та проспати найяскравіший holidays я собі не дозволю! Ну, хіба що трішечки! Ще 5 хвилинок! Ну, може 10. Але... 

Встаю одразу ж. Ні, досить лінь кохати!

Халат. Тапки. До вікна.

Але двері мого номера відчиняються ніби самі по собі і обслуговуючий персонал ввозить сніданок. 

Ой, як прекрасно! Круассани, кава, сік. Гмм... і йти нікуди не потрібно.

-Merci. - Даю два евро чайових. Грошенят не шкодую, але якщо об'ємами ще з першого разу... На гульки не вистачить!

-Будь ласка. - Чую у відповідь від, досі, німої. 

Оу, справді? Хмикаю, де наших тільки не має!?.

Після сніданку вже сама йду до Віки з Бодьо, та двері їхнього номеру відчиняються перед самим носом, а щаслива парочка зустрічає мене радісними обличчями. От, за що я їх люблю, так це за те, що вони всерозуміючі, справжні друзі. 

-Ліно, тут Бодя нам намалював екскурсію на перший день перебування в Парижі.

-Окі. Що взувати?

-Сістер, - це він жартома так до мене, - про каблуки тут забудь! Стогнатимеш від болю в стопі, та я на руки не візьму, в мене он Вікуля є. Тому...  - Клацає язиком. - Крокси взувай!

-Крокси не брала, а кроси вдягну. 

-Краще взуй! - Це він мені в спину, коли вже йду до себе перевзутись. 

Перший день у Франції! Ах!..  Повітря насичене круасанами й кавою, а ще безтурботністю і блаженством! Всюди чутно ламану англійську, ідеальну французьку і безліч інших мов ранкових туристів. Мізки сприймають інформації поверхнево! Але приємно, до дідька! Очі вловлюють все те, чого пальці рук не в змозі торкнутись...

 Небо тут – важке, зимове, проте гідромедцентр обіцяв без опадів цілий тиждень, і ми цьому раді...

Перший день проходе дуже жваво й швидко, хоча ми просто гуляємо вуличками, заглядаючи у різні крамнички, кав'яреньки, музеї... Бодьо свого фотоапарата з рук не випускає, те й робить, що локації для фону фоток, підбирає та клацає нас у різних позах. До Віки он, навіть якийсь француз підбивав копита, поки Бодя споруди фотографував... Вечір проводимо у спокійній обстановці дома. Ем, себто в готелі. Сили економимо на наступні дні. 

Другий день ми пішки прогулюємося до від Тріумфальної арки до мосту Олександра ІІІ, де Вікуля захотіла сфоткатись, сидячи на перилі. Ну, налякали ми французів трішки, ну, з ким не буває? А все тому, що вона ледь вниз головою, в Сену, не полетіла.  Добре, що я поруч стояла...  До речі, Бодька й тут бізнес замутив: почав приставати до перехожих з запитом сфотографувати їх. І нічого так, на вечерю, на трьох, наколядував! Щоправда ми з Вікульою, під час його полювань на бабосики, робили вигляд, що не знаємо цього пройду.

Третій день ми щось трішки притомилися і вирішили відпочити: пів дня в готелі, а пів дня в барі навпроти, де пиво з чіпсами та круассани-сендвічі стали й нашою вечерею. По крамницях ми з Вікульою походимо завтра і той день у нас розпочався саме з них. Ну, а завершився кабаре!

-А Ельфовова вежа коли?

-Ейфелева, Вікуль! - В один голос з Бодькою навчаємо її.

-Сьомого! Як і домовлялися – на десерт! - Бодьо притискає до серця свою пасію.

Я ржу з цієї пари! От де він її відкопав? Така тендітна, ніжна, вродлива дівчинка, з виду схожа на аристократку, а щось як ляпне, своїм язиком, то ховайся!

Наступні 2 дня повзаємо равликами, але жаги до пригод не втрачаємо і наші веселощі переростають у доволі гучні забаганки, але ж куди без них, коли все навколо кричить "оглянь і мене"!

І ось передостанній день відпустки і три останні локації.

-Ну, що? На Ельфа? Чи в палац? - Вже й Бодька Вікуліними слівцями закидає.

-Ну, ти ж логістикою зайнявся, то...  - Відповідаю усмішкою, на усміхнене обличчя Бодьо, розводячи руками. 

-Тоді... Версаль чекає вас, мадемуазельки мої! - Щасливий дружбан підморгує нам по черзі. Боже милий, якби я не знала цього гуманіста-гумориста, я б подумала, що він великий ловелас на дівчат.

Спершу Версальський палац, де гамір туристів звучав голосніше клубняка, до того ж він найдалі від готелю. Потім – ресторан з устрицями. А після – собор Паризької Богоматері, де шепіт злітає птахом ввись до стелі, а щелепа не закривається від постійно піднятої голови. "Sorri" - стало звичним словом на кілька годин, бо очі вниз не опускалися, від чого і людей поруч не бачила...

-Бодя. - Поманила пальцем затятого фотографа.   Кривлюсь від втоми в ногах.

-Мгу? - В очі не дивиться, перевірка успішних кадрів для нього важливіша.

-А чого ти побудував такий маршрут? Адже можна було Версаль відвідати і вчора? Або завтра..? А Лувр залишити на сьогодні? Замість Версаля... - Словом, дістаю друга словесно, бо він зовсім не логіст.

-Тому, Ангеліно Леонідівно, що найяскравіші враження від моментів, мають бути в один день. Так ти точно запам'ятаєш Paris. - Виділяє французькою останнє слово прямо мені в обличчя.

Дивлюсь на нього і... Покусати готова!

-А... - Вдаю розуміючий вираз обличчя. - Тепер зрозуміло.

 На вечір ми, нарешті, дісталися Ейфелевої вежі. Ох! Вона ж була чи не найближча до нашої локації!!!

 Хоча... Чого, власне, я злюся? Я ж в Парижі! В серці Франції, де ось уже цілих сім днів насолоджуюся виглядом цієї споруди з вікна свого номеру!

Ех... Краса засліплює очі. І,- о, диво! - ми встигаємо піднятися на її вершину! 

Обзор... просто неймовірний!

-Юху!!! - Бодька вищить під враженням, Віка тремтить від страху висоти у сутінках ранньої ночі, а я... Вдихаю останнє проміння далекого низького сонця, від ейфорії набираючись енергії під європейським глибоким небом свободи, де птахом хочеться взлетіти!.. Кааайф!

- Ну, що, дівчаточка? В Бар? Чи в клуб для дорослих? - Запитує Бодьо, одразу ж, як ноги торкнулися землі.

-Клуб для дорослих буде в останній день відпустки. Сьогодні бара буде достатньо! - Відповідаю ловеласу. Франція, все таки, не Україна, досить людей чудувати.