2

З літака сходжу, наче перебитими ногами: то спіткнулась, то невдало зупинилась, а то ніби на гальмах... а все тому, що бісів Санта в голові!.. І оте його піклування!

Ні, ну хіба так можна, га!? Очі – сталь! Вуста – вуаль! Ще й погляд – лазер, ціль шукав! А ті круглі скельця на носі... Візьми та розбий, щоб на інших краль не заглядався!

-Ооох!... - Сідаю в автобус.

-Ліно, все добре? - Віка.

-Умгу. - Нявчу, розглядаючи власні долоні і новий манікюр.

-Та не займай її, вона про Санту думає. - Кихкотить Бодьо. 

-Та кому він здався? - Вдаю подив. Не знаю наскільки реалістично ця емоція виглядає зараз, та на акторському "відмінно" за неї отримувала. - Я просто... невдалий колір на нігті підібрала і тепер жалкую, що не обрала френч. У Франції ж наразі, а не в Китаї.

-Ага, ага! - Глумиться! Ну, Бодьо, стривай-постривай!..

Веду плечима й повертаю обличчя до вікна. Знаю, що в моєму випадку ігнор найкращий захист...

Під аеропортом наймаємо таксі і одразу в готель. Дякую братику за завчасно броньовані номера – подарунок улюбленій сістер в честь Нового року! 

Господи, тиждень! Тиждень відпустки у Франції! Мріяла про неї, як спраглий про компот! Хоча і за своїми сонечками скучатиму...Ех...

В готелі сумку вручаю Бодьо – може насміхатися менше буде. Під важкістю сумок дотепність пригальмовується, по собі знаю...

Номер! Уфф!.. Падаю на ліжко і релаксую... Рівно до моменту стуку в двері.

-Хто? - От немає настрою сьогодні і ніде йому взятися!

-Мадам? - Бодьо з пляшкою шотландського віскі і келихами для мартіні в руках. За ним – Віка. 

-Бодь! Віскі пьють зі склянок! І кристалики води по вінця насипають! - Шпилю стомленою злюкою з ходу.

-А ми, українці, можемо і з чашок! Правда, Вікуль? 

-Ага. А потім стогнатимеш три доби і до Ельфи не попадеш!

-До Ейфелевої, Віка! - Сміємося втомою разом з Бодьо з неї.

Вони ще якісь хвилини намагаються мене вмовити випити з ними, але я їх делікатно виставляю. Точніше виганяю. А все той Санта винен! А з іншої сторони: а якби не він? Я б не у Франції зараз була, у номері готелю 4зірочки, а в татовій лікарні палаті під номером 4!, – для VIP лежачих! З розбитою головою.

Іду в душ...

 Джакузі! Аааа!!! Бразе, я тебе обожнюю! Ти завжди знав свою сістер краще, ніж вона сама себе! 

Набираю води... Халат, рушники, мазі, маски для обличчя... – тут все є! Клас! – поринаю у безмежну насолоду...

А бісів Санта з голови не йде.

***

-Oh, I'm sorry! My sister just tripped. (Ох, перепрошую! Моя сестра просто спіткнулася.) - Максим мовив.

-Умгу. - Лежу собі на грудях Санти, роздивляюся плеса сталевих очей з-під штучного чуба червоної шапки, і якось геть не думаю, що треба підвестися. Тобто, відпустити цього казкового підпірку у образі зимового чаклуна. А він стріляє очима приблизно в моє декольте. І в очі, як шкідливий кіт.

-Ліно. - Макс бере мене ледь не на руки, допомагаючи підвестися, але я знову примудряюсь невтримати рівновагу. І знову Санта підпирає мене плечем. Я тільки зараз розумію, що руки у нього зайняті: однією він тримається за поручень, аби й самому не лягти під мене, а іншою тримає мішкоподібну торбину. З подарунками? А ще, я розумію, що в нього плечі атлета - широкі й дужі, бо простір зайняв... ніхто інший не пройде!

Та коли я вирівнялась... Ааах! Зріст Клауса – що мій власний, з от цими каблуками, якими впираюся у стінку сходинки, і ще плюс трішечки. 

Судомно ковтаю слинку – Боги, оце так Санти пішли! Не дивно, що сходами йде – ліфт рознесе, а комин розвалить!

-Маакс! Забери мене до дому. - Скиглю, а сама... Погляд відірвати, від от того ідола безсмертного, не можу...

-Sorry. - Знову вибачається за мене бразе. Веде, як п'яничку попід руки, до квартири, поки той вражено дивиться нам вслід...

***