Розділ 19. Пояснення і попередження Раніеля

Лана

Я похмуро гортала столичний журнал новин. Газет на Карасі не існувало, зате кожного ранку доставляли журнали, але тут вони виглядали зовсім не так, як на Землі. Замість статичного фото і статті під ним, на всіх сторінках красувалися рухомі ілюзії з магкристалів місцевих папараці. Під ними залишалося мало вільного місця, тож там вписували коротеньке пояснення-заголовок до ілюзій.

Сьогодні сторінки журналу майже всі були присвячені балу Геріндів і звісно ж на обкладинці була сенсація: “РЕЙ ГЕРІНД ХОЧЕ ВТРЬОХ” майорів величезний підпис під “гіфкою”, де застигли в обіймах ми з Раніелем, а на фоні виднілося ліжко зі знайомою рудою видрою на ньому.

Я протяжно зітхнула.

— Що там? — запитав Раніель, який щойно спустився у вітальню і встиг налити собі води. Я мстиво почекала, поки він почне пити і відповіла:

— Та ти виявляється ого-го, мене недостатньо, хочеш втрьох…

Ран різко пфиркнув у келих, і вода розхлюпалася навколо. Відкашлявшись, він квапливо витер руки і вихопив у мене журнал.

— Треба буде поговорити з цим… — він придивився уважніше до підпису, — Нортоном.

— І що це дасть?

Флегматично помішуючи кефру, я продовжила:

— Там ні слова брехні, ти сам сказав ті слова про “залиште нас втрьох”, їх просто вирвали з контексту. Відбрешеться, ще й тебе виставлять у найгіршому світлі. Я вже уявляю ці заголовки: “Некроманти зовсім сказилися, нападають на невинних журналістів”.

— Як ти взагалі слова “невинні” і “журналісти” в одне речення впхати примудрилася? — роздратовано запитав Ран, наливаючи і собі кефру.

— Ну, це ж була пряма мова, — знизала я плечима.

Раніель двома великими ковтками випив ранковий напій і тепер з осудливим очікуванням дивився на мене.

— Куди ти так квапишся? Ще пів години до початку робочого дня, а до гільдії дві хвилини йти.

— Сьогодні п’ятниця, я ж казав, що двічі в тиждень викладаю в Академії темних, а вона на околиці.

— Щоб тебе, Раніелю! — поспіхом допиваючи кефру, я схопила верхній одяг. — Ти казав, що викладаєш, але не надав мені свій графік!

Ми вийшли і хутко стрибнули у вільний екіпаж, на дверцятах якого був великий напис “Перевізники Берні”. Я дістала кишеньковий нотатник і запитала:

— У які дні ти в Академії? П’ятниця і…?

— Вівторок.

Я підняла розгублений погляд:

— Але у вівторок я була вже тут і ми нікуди не їздили.

— Мені скасували в той день лекції, щоб я насолодився подружнім життям, — його голос аж стікав сарказмом.

— Ну то й насолоджувався б! А що ми замість цього робили? — перегорнувши аркуші блокноту назад, гмикнула. — Відбивалися в гільдії від королівських прихвоснів.

— За таке формулювання їхньої професії можна й з королівською вартою познайомитись, — промовив Ран із попередженням в тоні.

— О, я не знала, що не можна обзивати канцеляристів.

— Справа у формулюванні. Прихвосні — звучить, ніби від короля надійшов наказ, який перевіряючі підтримують, але ти з ним не згодна.

Мій погляд мабуть став настільки скептичним, що викликав його усмішку.

— А насправді, ми повністю коримося його волі, — трохи голосніше сказав Раніель, подивившись у перегородку між нами і кучером.

Я почервоніла, згадавши, що ми зараз їдемо “на таксі”, з невідомим чоловіком на козлах. Це в службовому екіпажі, точно захищеному від прослушок, можна вільно розмовляти. Тож, кинувши ще один, винуватий погляд на некроманта — втупилася у віконце і замовкла.

Чим далі ми від’їжджали від умовного центру міста, тим більше місто змінювалося. Вулички звужувалися, будинки виглядали не такими причепуреними, а далі й взагалі відверто бідними. Я вперше бачила цей район, і чим далі приглядалася, тим більше хмурила брови.

Аланія їздила всіма “світлими” районами і там точно не було зграйок безпритульних дітей чи безхатченків біля храму. Храм, до речі, єдине, що тут виглядало пристойно, хоч і з темного каменю, але він був доглянутим і монументальним.

— Це храм Милостивої? — похмуро запитала у Раніеля.

— Так. Саме тут знаходиться підготовчий корпус Академії, до якого беруть всіх некромантів з п’ятнадцяти років.

Я уважно подивилася на нього:

— Ти також тут навчався?

— І жив, — кивнув він.

Я оцінила, що він, не знаючи, що мені вже трохи відоме його минуле — відкрив частинку правди сам. Але не стала загострювати увагу на цьому.

— Мені тільки не зрозуміло, а чому з п’ятнадцяти років? Як живуть і контролюють темряву під час тих п’яти років різниці?

Погляд Раніеля розфокусувався, ніби він щось згадував, а потім зосередившись на мені промовив з якимось прийняттям:

— Невелика вступна лекція про некромагію: ти знаєш, що браслети з ралію сковують сили як світлих, так і темних магів?

Я кивнула, таке в пам’яті Аланії було.

— Але навряд чи ти знаєш, що сили темряви не терплять оков. Ралій просто плавиться і стікає з рук некромантів. Але і її можливо стримати: просто не браслетами, а стінами кімнати, повністю зробленими з ралійського каменю, де навіть металеві двері виплавлені з ралійської руди. І пощастить, якщо таке недешеве задоволення є в будинку, де у дитини відкрилися сили темряви. Інакше — мало того, що проведеш п’ять років у кімнаті, так ще й в чужому домі.

У мене запаморочилось в голові, а в роті миттєво пересохло.

— У тебе була така кімната, — більше стверджуючи, ніж запитуючи прохрипіла я.

— Була.

Я не знала, що можна сказати чи зробити в такій ситуації. Хотілося його підтримати, але всі слова чи дії виглядали б… недостатніми і лицемірними. Я просто уявити не могла, що дитина свої роки найбільшої допитливості та цікавості до світу — мусить провести в чотирьох стінах. А після розповіді Дема про події минулого, я розуміла, що у Раніеля навіть відвідувачів не було. І що він робив весь цей час? Читав, періодично згораючи у викидах власної магії? Я вже ледве стримувала сльози, але екіпаж зупинився і Раніель промовив: