Розділ 18. Імпровізація. Батько

Лана

Я відсторонилася від Раніеля і, на кілька секунд затримавши розгублений погляд на ньому, визирнула з-за його фігури, що закривала мене повністю. Біля дверей юрмилась напевно вся вища знать Малонії. Коли вони побачили мене, на їхніх обличчях читалося набагато чесніше “Що тут відбувається?”, ніж до цього. Ну звісно ж, в оригінальній версії задуму — Раніеля мали піймати за “зрадою” і роздмухати скандал, он і журналіст із магкристалом напоготові. Здається навіть зробив кілька зображень, не розібравшись у ситуації. А некромант, стоїть з дружиною цілується.

— Що за вторгнення? — насупивши брови запитав Ран у найактивнішого діяча.

— Ми бачили, що ви зникли у напрямку будуарів…

— І пішли перевірити чи все у мого чоловіка добре? А то раптом напад, а некромант без прикриття? Похвально, — кивнула я кілька разів.

— Але ж він був не один! — вигукнув хтось з натовпу, хапаючись за соломинку.

І саме цей час обрала “танцівниця”, щоб підвести свою руду макітру з безлічі подушок на ліжку, які до цього моменту її непогано приховували. Курррка!

— Ой, — я прикрила рот рукою і в цей момент блимнув магкристал. Боюся уявити, які будуть заголовки у вранішніх новинах. — Вибачте, ми вас не помітили.

— Напевно зовсім засоромили цю непорочну дівчину, якщо вона не подала знаку, що ми не одні в будуарі, — з розумінням похитав головою Раніель.

В натовпі пролунало кілька скептичних гмиків, а “непорочна діва” шматувала некроманта поглядом. Час завершувати.

— Якщо ви впевнилися, що у рея Герінда все добре, не могли б ви залишити нас наодинці?

— Тобто, втрьох? — насмішливо виблискуючи очима з-під густих брів, запитав журналіст, і кристал спалахнув ще раз.

— Можна й втрьох, — кивнув Ран, а я втомлено прикрила очі рукою.

Мені абсолютно точно не сподобаються заголовки новин.

— Реї потрібно привести себе до ладу, — доповнила я, непомітно кидаючи вбивчий погляд на некроманта.

Нарешті увесь натовп, із невдоволеним гудінням розійшовся, крайні реї навіть двері закрили. Який сервіс.

Раніель тим часом обернувся до рудої, і навіть я відчула погрозу, що він випромінював.

— Подивіться на мене, реє Паддон, — прошипів він. — Ви дивно сором’язливі, як для дівчини, яка раптово так спалахнула пристрастю, що намагалася встромити язика мені в рота!

— Фу-у, — я скривилася, зрозумівши, що саме після цього і відбувся наш перший поцілунок.

Ран лише смикнув плечем, мовляв, не збивай настрій, я тут лякати намагаюсь.

— Я… — вона завагалася, але коротко глянувши в “страшні некромантські очі” все ж заговорила, — мені просто дуже потрібна підтримка герцога у владнанні деяких проблем.

— Якого саме герцога? — запитала я, вихопивши зі спогадів, що в Малонії їх троє.

— Герінда, звісно, — здивовано відповіла вона.

— Звісно, — кивнув Ран, стиснувши щелепи.

Я важко зітхнула. Не те, щоб це було новиною, але все одно шкода, коли ті хто мав би підтримувати, намагаються втопити.

— Ходімо, Раніелю, — промовила, поклавши руку йому на плече і трохи потиснувши в підтримці.

— Так. А ви, — він зупинився біля виходу і обернувся до рудої, показово зіткавши на долоні трохи темряви, — не сприйміть доброту за слабкість. Якщо перетнемося ще раз, побачите чому саме люди остерігаються шкодити некромантам.

Ми пройшли коротким коридором з будуару одразу в зал, і я нарешті запитала те, що мене так мучило:

— Як ти взагалі потрапив у цю пастку? Коридор хоч і короткий, але він є! Невже нічого не запідозрив?

— Ти була повністю права, — зітхнув він.

— У чому саме?

— Я був надто самовпевненим. Спочатку вона вдала, що її зараз знудить і, не відпускаючи мою руку, прикриваючи рота звернула в цей закуток… я думав, щоб сховатися від чужих очей. Коли вона штовхнула мене в будуар, я звісно зрозумів її наміри, але…

— Не зміг відбитись від п'ятдесяти кілограмів нахабства? — єхидно згадала я своє попередження про “не зарікайся”.

— Саме так, — усміхнувся він кутиком губ. — А як ти так швидко зреагувала?

— Ага, зреагувала б вона, якби не я, — пролунав шепіт Дема.

— Та що ж ти твориш, демонюка?! — прошипіла я, відчувши як хутро лоскоче мої ноги.

— Звідки звук? — прошепотів Ран.

— Вгадай з першого разу!

Він безпомилково перевів погляд на мої широкі спідниці.

— О, Милостива і всі претемні! — він повернувся до стінки.

По його плечам, що тремтіли, я здогадалася, що цей гівнюк потішається наді мною.

— Лоскотно, — верескнула я, намагаючись зробити це тихо.

Добре ще, що ми були на відстані від натовпу.

— То не тупоти так, ледве лапу не розчавила!

— Бідненький! А чи не ви говорили мені, що ти бойовий демон і тобі не зашкодить навіть удар об стіну?

— А вона не слідкувала за тобою, Ране, бо з Кірком розбірки влаштувала! — перевів той увагу з себе на мене.

Я ледве стримала себе від підняття спідниць, щоб подивитись в очі цього хитрозробленого помічника некроманта. Та наштовхнулася на пильний погляд Раніеля.

— А що? У мене вибору не було, він висмикнув мене в нішу, ледве ви з рудою відійшли.

— О так, навіть шкода, що я не додивився як ти завершиш залякування самостійно, — прокоментував Дем.

— Твоя поява в образі шерса подіяла швидше.

— Залякування? — підняв брови Раніель.

Я зітхнула і вирішила частково пояснити:

— Він не сприйняв бджіл за відмову, тож подарунковий ніж від Лайзи став у нагоді.

— Угу, — дуже інформативно відреагував Раніель, затримавши на мені вивчаючий погляд.

Я лише знизала плечима, але одразу нахмурилась, побачивши знайомого слугу, помічника батька Аланії, що пробирався у нашому напрямку, крізь натовп.

— Ране, зараз мене швидше за все покличуть на приватну розмову до батька, — я знітилася, як завжди перед тим, як попросити допомоги. — Ти не міг би вдати деспота і не пустити мене туди?

— Не хочеш з ним говорити?

— Не хочу, — чесно відповіла я.