Розділ 17. Бал

Лана

Наша карета тряслась вулицями Дерри до резиденції Геріндів, а я тряслась від адреналіну в крові. Досить очікувано, у мене завжди так: до події рефлексую, а коли приходить час діяти — в почуттях настає повний штиль.

— Ти нервуєш? — здивовано запитав Раніель.

Він сидів навпроти, не зводячи з мене очей увесь цей час. Чим також не додавав спокою.

— Так, — не стала брехати я. — Невідомо, що на нас там чекає. А я ненавиджу невідомість.

— Це легко виправити, — на його обличчі з’явилася цинічна усмішка. — На нас, принаймні на мене, там чекає зневага, трохи страху, шепітки за спинами та їдкі привітання зі шлюбом, які будуть більше схожі на прокльон.

Почувши приблизний опис майбутнього, нарешті вдалося розслабитися. Я перестала тремтіти, а крижані долоні потеплішали.

— А тепер ти… — Раніель спантеличено потер підборіддя, ніби підбираючи правильне слово, — заспокоїлася?

— Так. Краще очікуване “погано”, ніж невідоме “може бути”.

Він широко усміхнувся, а карету труснуло востаннє і вона зупинилася. Кинувши погляд у вікно, побачила, що ми зупинилися перед входом великого будинку, навіть палацу. Встигла розгледіти величезну терасу, колони і широкі сходи, коли пролунало запитання Раніеля:

— Готова?

— Хм. Ні, але пішли.

Раніель допоміг мені вийти і я, озирнувшись навколо, побачила натовп людей, що так само прибували і повільно тяглися до парадного входу.

Ми навіть без пригод дійшли до входу в залу, і я тихо промовила:

— Коли зайдемо, можна буде десь перевести дихання і придивитися до гостей? Хоч на хвилинку, щоб зорієнтуватися в цьому натовпі?

— У залі купа затишних альковів і місць за колонами, це ж головна розвага на балах: або самим зробити щось скандальне, або зловити когось на чомусь скандальному.

— Ось і чудово.

— Думаєш?

— А що? Ми вже в шлюбі, з цього скандалу не роздмухають, — знизала я плечима.

— Тоді, коли зайдемо, зміщайся потрохи праворуч, — кивнув він. — Якщо пощастить, за колонами буде вільно.

Він якось невпевнено запропонував свою руку, але я вчепилася в неї як утопаючий за рятівне коло. Та ледве ми доєдналися до гостей в залі, я повільно видихнула, заспокоюючись.

Тут все нагадувало ті пафосні прийоми, на які мене, як особисту помічницю, постійно брав з собою шеф. Йому було фіолетово, чи комфортно мені там з моїм статусом і зовнішністю, він на прийомах справи вирішував, а не розважався. А ще: він був розумним, цинічним чоловіком, тож подивившись виписки з моєю зарплатнею, виплачував мені такі суми за супровід, що у мене язик не повертався відмовити. Зате, я прекрасно навчилася “вітатись прокльонами”.

— Реє Каліон, вітаю… Ох, вибачте, забула, що ви тепер — Герінд.

— Нічого страшного, реє Дерне, у вашому віці таке трапляється, — солодко посміхнулася старій видрі в рожевій сукні.

Їй богу, ця тридцятирічна знайома Аланії так гналася за втраченою молодістю, що виглядала так, ніби на неї одноріг нагатив… Роздратовано пирхнувши, та відійшла, а Ран плавно потягнув мене в тінь колон за спиною. Інші “привітання” на нашому шляху звучали приблизно як перше. На нас навіть не дивилися, ніби силою темряви можна заразитися. Нарешті ми дійшли до сховку і він був вільним.

— Та-акс, — протягнула я головне слово, з якого починається будь-яка важка справа. — І де в нас герцогська пара?

— Герінди ось там, — підборіддям вказав Раніель.

Я перевела погляд і побачила… звичайних чоловіка з жінкою. Обом за сорок, русявий чоловік мав трохи зайвої ваги, жінка ж була досить гарною блондинкою. Герцог Герінд роздивлявся байдужим поглядом оточуючих, щось обговорюючи з… батьком Аланії. Я зробила крок назад, ховаючись краще в тінях ніші й ретельніше обвела поглядом залу.

Лише зараз я зрозуміла, наскільки сильно ми з Раніелем виділяємось. У чорно-фіолетовому більше нікого не було. Перевела кілька разів погляд з нього на натовп і назад.

— Що? — поцікавився він.

— Думаю, чи ми дійдемо взагалі до господарів балу сьогодні…

— А я думаю, що нам навіть коридор утворять, — похмуро гмикнув Ран.

Я усміхнулася, порівнявши мого чоловіка з тими, що бачила зараз у залі. Він мав вигляд похмурого крука серед зграї строкатих папуг. Я з цікавістю прослідкувала за кількома з гостей, і щиро пораділа, що Ран не слідує моді. Не уявляю, як би цілувалася з чоловіком з нафарбованими губами. А всі, абсолютно всі гості були з щільним макіяжем.

Стоп! А чому це я про поцілунки подумала? Ще й порівнюю щось, хоча мені поки що, ніхто нічого не пропонував взагалі-то…

— Все, час вийшов, — перебив мої думки голос Раніеля. — Ходімо, Лано, інакше подумають, що ми посміли спізнитись.

Навколо нас дійсно не зговорюючись створили вільний простір, тож до герцогського подружжя ми дійшли досить швидко і схилили голови.

— Вітаю вас у своєму домі, — промовив старший Герінд.

Я аж зубами скрипнула, а Раніель навіть не напружився. Схоже батьківське “у своєму домі” анітрохи не зачепило його.

— Дякуємо за запрошення, — спокійно відповів Ран.

— Реє Аланіє, ви така мовчазна, — вступила в розмову жінка герцога. — А чому ви виглядаєте так... похмуро, навіть без макіяжу?

“Рея Мадора Герінд”, — випірнуло в пам’яті її ім’я. І вона зараз з натяком дивилася на мою сукню. Час вмикати ідіотку.

— О, у мене нарешті знайшовся привід одягнути кольори, які мені пасують. Просто блондинок так знебарвлюють світлі кольори, а фіолетовий надає шкірі просто чарівного блиску, ой…

Я ніяково глянула на світло-блакитний колір її сукні і, навіть почервоніти змогла, щоб не подумали, що я навмисно захотіла заткнути цій курці рота.

— Йдіть… — вона зробила повільний видих і їдко посміхнулася, — танцюйте, насолоджуйтесь, розважайтесь. Все ж нечасто тепер буде змога…

Вона співчутливо зітхнула і подивилася на мене, ніби я взагалі втратила можливість рухатися, а не бали відвідувати. Хехе, знала б ти, що якби не обов’язковість присутності — ноги б моєї тут не було. Ми схилили голови ще раз і пішли у напрямку фуршетних столів. Раніель подав мені келих, а я пошепки запитала у нього: