Розділ 16. Минуле Раніеля

Лана

Я спочатку сіла на ліжко, але, ще раз оцінивши серйозну фізіономію Дема, зітхнула, відсунулася до самої спинки і як слід умостилася. Лише після цього він промовив:

— До того, як перейдемо до розмови, я виконаю твоє бажання подивитись “всіх мене”, — гмикнув він.

Зіскочив з крісла, і без підготовки, почав змінюватись. Спочатку на шерса, потім його тіло перетекло у форму знайомого мені пекельного пса, далі я з подивом побачила великого чорного птаха, схожого на сапсана, а слідом… майже всю кімнату заповнило зміїне тіло з головою, напевне, дракона.

Я, хоч і була загартована переглядами всіх можливих фільмів жахів — підтягнула коліна до себе, бо ніби й розуміла, що це той самий Демон, але мої інстинкти волали, що саме час тікати. Нарешті він змилувався і знову перетворився на кота. Я полегшено видихнула, тільки зараз зрозумівши, що весь цей час не дихала.

— А тепер ти поясниш, для чого була ця демонстрація можливостей? — трохи роздратовано запитала я.

— Так, цукерочко. Я довго вагався, чи довірити тобі деякі знання, і вирішив, що варто це зробити, щоб завтра ти через незнання не підставила Раніеля. Але… він мені звісно не дозволив би цього зробити, і якщо дізнається, що я розпатякався — може сприйняти це як зраду. Та ні, він точно сприйме це за зраду.

— І ти вирішив показати мені, що за один легкий кусь можеш позбавити мене голови, щоб я тримала язика за зубами? — усміхнулась я, зрозумівши його логіку.

— Не обов’язково навіть кусати, — гмикнув Демон. — Тіло водяного дракона може ще непогано придушити.

— Фу таким бути, — похитала осудливо головою. — Розповідай давай, а то вже і заінтригував, і залякав, а все ніяк до справи не дійдеш.

— Просто згадай мене у вигляді шерса чи дракона, якщо з’явиться бажання розповісти Рану звідки у тебе знання про його минуле, — миролюбно махнув той лапою. — Як ти знаєш, Раніель — некромант, а знаєш як пробуджуються їхні сили? Як взагалі з’являється некромагія?

— Е-ем, ні. Знаю лише, що у всіх магів сила з’являється приблизно в десятирічному віці, вже з конкретним напрямком.

— Так. Темним або світлим. Але всі некроманти могли би бути звичайними темними, якщо б у віці відкриття сил не стикнулися із небезпекою, яку може вирішити лише некромагія. Ти ж бачила, що Раніель зазвичай користується звичайною темною магією, не темрявою?

— Так, але… тобто? До десяти років він був…

— Просто спадкоємцем герцогства, і залишився би ним, навіть з темною силою. Але дитиною він побачив напад сірого, в тілі служниці, на його матір, і намагаючись захистити її — відкрив магію темряви. І ось, ми підійшли до проблеми, яку тобі потрібно знати: матір врятувати не вдалося, ту служницю разом з сірою сутністю забрала темрява Рана, а його батько… Замість підтримки і якихось пояснень, той вирішив, якщо Раніель тепер не може бути спадкоємцем, через те, що всі некроманти завжди працюють лише в своїй гільдії — то й не варто витрачати на нього свій час. Ще п’ять років, до вступу в підготовчий корпус Академії для молодших, Раніель мусив жити під одним дахом із батьком, який раптом почав його зневажати й ігнорувати. А потім ще й з мачухою, що з’явилася одразу, як пройшов мінімальний строк жалоби. І, якби ми тоді були знайомі з Раном, я б ще перевірив чи не та мачуха викликала сірого із Безодні, щоб позбавитись дружини герцога, що заважала їй.

Я слухала відкривши рота, а на цих словах закрила його долонею.

— Кошма-ар, — прошепотіла я.

— Угу. Я зараз приглядаю за його батьком і мачухою час від часу, але про те, для чого вони влаштували цей бал і надіслали запрошення Раніелю, я так і не дізнався. Вони всі ці роки вдавали, що ніякого Раніеля не існує, а тут раптом — запрошення, ще й без можливості відмовитись.

— Після твоєї розповіді, навіть я розумію, що не від батьківської любові його запросили. Не зрозуміло лише, будуть просто знущатися чи підставляти.

— Точно, цукерочко.

— Чому ти так мене називаєш постійно? — запитала Дема, щоб відволіктися від сумних думок.

— Дай цукерку і дізнаєшся, — його очі хитро блиснули.

— У мене немає.

— Тоді запитай ще раз, коли буде, — єхидно відповів він.

Я, повагавшись, все ж запитала:

— А ти що думаєш, як мені краще поводитися завтра на балу?

— Уже одне те, що ти прийдеш у некромантських кольорах — викличе пересуди. Але, хоча б не про “некроманта, не гідного поваги навіть від дружини”.

— А як щодо спілкування з його батьком і мачухою? — тут я зрозуміла, що взагалі нічого не знаю про те сімейство. — Розкажи ще щось, вони самі: світлі чи темні? Є ще діти, може небезпечні родичі?

— Батько й мачуха — світлі, їхній спільний син — ще невідомо, йому дев’ять, навряд чи ви побачитесь. Буде звісно якась рідня, але не дуже впливова, герцог Герінд не терпить конкуренції. А щодо спілкування, доведеться імпровізувати, залежно від того, що саме вони задумали. І, Аланіє…

Я зморщила ніс, почувши чуже ім’я.

— Лано, — поправився Дем, — потрібно будь-якими зусиллями уникнути скандалу. Тож ніякого хамства чи неповаги до господарів дому.

— Постараюсь, — кивнула я, але не стала нічого обіцяти. — Я, загалом, не конфліктна.

“Якщо мене там не залякуватимуть і не цькуватимуть, то все пройде нормально”, промайнуло в думках.

— Я буду з вами, тільки в тінях, — він вискочив на ліжко. — Йди переодягайся до сну, завтра буде жахливий день.

— Найгірша казочка на ніч, яку я чула, — пробуркотіла я, відчуваючи як всередині все скручується від поганих передчуттів.

Мені ж завтра ще “своєму-чужому” батьку пояснювати якось, чому донька раптом перестала грати йому на руку.