Розділ 15. Вибір Лани і гра Раніеля

Лана

Вечір починався так чудово. Виклик був лише один і той легкий, встигла зробити все заплановане на роботі, Раніель не буркотів, навіть коли замовляли одяг на бал. Але… заблимав часовник. Блакитний колір означав, що мені надіслано магвісник, тож я вирішила, що хоч і невідомо від кого, але лист навряд чи зашкодить і прийняла його в кімнаті.

Яким же було моє здивування, коли я прочитала перші слова: “Аланіє, кохана!”. А дочитавши, вилаялась і підхопилася з ліжка. Що задумувала Аланія? Що ще незаконного встигла зробити? І головне, що з цим робити мені?

Першим імпульсом було показати лист Кірка Раніелю, навіть уже зробила кілька кроків у напрямку виходу, але вчасно згадала, що саме було написано в листі. А Ран тільки перестав розмовляти зі мною через губу, якщо прочитає цього листа, точно ж неправильно зрозуміє. Сказати, що те все робила Аланія версії 1.0 — я не зможу. Зітхнувши, повернулася до ліжка.

Перечитавши послання, задумалась. А що такого там власне написано? Незаконне благословення я розвіяла, Рану шкодити не збираюся, а Кірка можна ще раз відшити, якщо з першого разу не зрозумів. Кивнувши сама собі, зім’яла аркуш і озирнулася навколо. Погляд наштовхнувся на полум’я свічки, але я відкинула ідею спалити лист: ще не вистачало, щоб Ран прибіг на запах диму. “А якщо не вогонь, то вода”, — подумки нахвалюючи свою кмітливість, пішла розмочувати папірець у раковині. Дослідним шляхом визначила, що папір на Карасі не відрізняється за щільністю від нашого і прекрасно розмокає під водою.

Дивлячись як змиваються залишки аркушу похмуро продумувала, що буду казати на балу тому “батьку”. Явно, саме він воду мутить з цим шлюбом і усуненням Раніеля, або король через нього. А в спогадах Аланії — нуль цілих нуль десятих про плани чи накази батька, кілька коротких спалахів у пам’яті, як той виглядає і що цей чоловік любить командувати. Ну так він володіє цілим герцогством, логічно. Це у Аланії від “герцогині” була одна назва, яка лише дає можливість вийти заміж хоч за герцога, хоч за принца, та навіть за короля. Еліта блін. Засинала я з думками, що просто не буде.

А зранку зрозуміла, що “батько” вкупі з королем і старшими Геріндами десь там, а Раніель — ось просто тут, дивиться на мене поверх чашки з кефрою дивним поглядом, ніби оцінюючи всі за і проти, щось вирішуючи.

— Щось сталося? — напружено запитала його, відставивши свою чашку.

Його погляд потеплішав і він задумливо запитав:

— А як щодо того, щоб зробити наш шлюб справжнім?

Ось коли я зраділа, що нічого не пила у цей момент.

— Що? — спантеличено перепитала і нервово зайорзала на стільці.

Може я неправильно зрозуміла. З чого б це він так різко змінив ставлення до “кайданки” на руці?

— Кажу, давай спробуємо поспілкуватися не на робочі теми. Підеш зі мною на побачення сьогодні?

Я відчула, що червонію. Мені простіше було сприймати його як тимчасового боса, а не чоловіка, якому я подобаюсь. Достобіса красивого і цікавого чоловіка, який мені також не байдужий. Це так… ніяково.

— Е-е, у нас повний робочий день, — спробувала я відстрочити прийняття рішення.

— Підемо в кафе на обідній перерві, — легковажно махнув він рукою. — Їх на площі цілих три на вибір. А ввечері можна завітати в “Дерру”. Тільки напевно вже після балу. Сей Наре буде радий нас бачити.

Мені здалося, що він якимось дивним тоном згадав сея Наре. “Може недолюблює того господаря? Не суть… мені то що робити?!”, — панікувала я подумки.

— Ну… давай сходимо, — тихо відповіла я, зовсім знітившись.

Мене за старими звичками, не покидало відчуття, що якщо красунчик відверто фліртує і запрошує на побачення — йому точно щось від мене потрібно. Чи парі якесь уклав.

— Домовилися, — чарівно усміхнувся він і я несміливо відповіла тим самим.

— Ходімо? Ми й так засиділися вдома, через п’ять хвилин робочий день починається, — підхопилась я, глянувши на часовник.

— Ти надто переймаєшся роботою, враховуючи, що тобі за неї навіть не платять, — гмикнув він.

— В сенсі, не платять?!

Він допоміг мені одягнути плащ.

— А ти думала, що будуть платити? Як “кому”?

— Та хоч як помічниці! Королівський закон є? Є. Тож на його підставі потрібно й посаду прописати, а то працювати я зобов’язана, а платити мені за це не зобов’язані?! Шикарно влаштувалися!

Раніель засміявся, ледве поспіваючи за моєю швидкою розлюченою ходою через площу. Я, якраз побачила нашу улюблену двійку наглядачів і зупинилася, примруживши очі.

— У королівських перевіряючих сьогодні буде поганий день? — прослідкувавши, куди направлений мій погляд, запитав Ран.

— Неймовірно поганий, — похмуро відповіла я і зацікавлено обернулася до нього. — А ти здається непогано зрозумів мій характер і можливі реакції за кілька днів.

Він гмикнув, але нічого не відповів.

— Зараз осяєш їхній день своєю присутністю чи пізніше?

— Зараз. А ти йди, я хвилин на десять затримаюсь, не більше.

Так і вийшло. Після недовгих дискусій і тупого запитання “Для чого герцогині гроші?” виявилось, що плата за виконання роботи мені таки передбачена. Вони записали мені посаду “помічниці” і якось враз засумували. Так-так хлопці, знаю я, як це робиться. Вписували, напевно, в бланки таких мажорів як Аланія, котрим зарплата — то й не гроші, і отримували “додатковий дохід” з королівської казни. А тут раптом не спрацювало.

Залетіла до приймальні й зітхнула, побачивши, що все ж не встигла записати, хто встиг принести три теки з документами. Але, коли підійшла ближче, помітила що вони підписані. Такі бусінки ці темні, подобається мені тут працювати. Ближче до обіду, двері трохи відчинилися і у щілину просунулася голова Дейва.

— Не зайнята?

— Якраз закінчила, — ми ще вчора перейшли з ним на “ти” для легкості в спілкуванні.

— Я тобі приніс Бестіарій, — поклав мені на стіл книгу, яка виглядала як старовинний фоліант.