Розділ 13. Знайомство з некромантами Дерри. Виклик

Лана

Наступного дня, я перебирала новий стос документів, який чарівним чином виник у мене на столі — у не найкращому настрої. А все через те, що майже до ранку не могла заснути, все обдумувала чи ризикнути й спробувати пробити броню Раніеля, чи нехай собі і далі ходить закутий у свою недовірливість.

Від себе нічого приховувати — він мені подобається. Але, поки це не переросло у щось більше, потрібно для себе вирішити: а воно мені взагалі треба? Чи здатен він взагалі кохати просту людину, яка може помилятися й іноді робити дурню? Чи мені доведеться сіпатися при кожному поганому рішенні, що він може невірно зрозуміти й знову повернеться до своїх підозр “ти зі мною поряд лише, щоб мати можливість зашкодити”? Я зітхнула і потерла обличчя долонями. Знову ці думки, треба відволіктися.

Видно місцеві боги таки підслуховують думки смертних, бо двері відчинилися і через приймальню в напрямку кабінету пішли двоє. Схоже — некроманти, судячи з восьмипроменевих зірок на одязі, колір їхніх очей я не бачила, бо вони не підіймали погляд від підлоги. А ось те, що вони не звернули уваги на нового працівника в приймальні було їх великою помилкою.

— Шановні! — обурено вигукнула їм у спини.

Вони спантеличено зупинилися і один з них, не повертаючись, через плече спокійно промовив:

— Ми до рея Герінда.

Гм, без нахабства чи зверхності. Добре, живіть.

— Як бачите, у нас деякі зміни в приймальні, — вони обидва повернулися до мене обличчями, але очей не підняли. — Мене звати рея Аланія Герінд, я тепер працюватиму з Раніелем.

Той некромант, що відповідав мені, мигцем кинув на мене здивований погляд, блиснувши яскравим фіолетовим кольором очей.

— Сей Леран Грей, — назвався він.

— Назір Фейн, — обізвався другий.

— О, Назір? Це вас Раніель посилав охороняти периметр на кладовищі після прориву?!

Він здивувався, але просто мовчки кивнув, так і не подивившись жодного разу у мій бік. Їхні погляди блукали стінами приймальні, вікнами, столом, повністю уникаючи мене.

— А чому ви не дивитеся на мене? Я ніби не така й страшна, щоб оминати мене поглядом, — пирхнула я ображено.

Мені було знайоме таке ігнорування. Ще на землі, люди частенько, розмовляючи зі мною, розглядали щось інше. Я навіть одного разу психанула і запитала у жіночки, чому вона так робить. А та, виявилася поціновувачкою “правди”, і сказала, що не хотіла створити враження, що вона витріщається на мій величезний шнобель, щоб не бентежити мене. Не бентежити блін! Я тоді взяла кілька вихідних і витратила їх на сльози в подушку. Але так і не зважилася лягти під ніж, щоб трохи виправити зовнішність. Ті дні не залишили по собі нічого, крім стійкого роздратування до приховування поглядів.

Але ж Аланія — красуня! Тобто тепер я, тож в чому справа?! Ще б трохи і від мене почали б іскри летіти, та двері кабінету відчинилися і Раніель, спершись на одвірок, широко усміхнувся:

— Вони просто не хочуть нашкодити “ніжній натурі” світлої.

На словах про ніжну натуру, він не стримав смішка. А я спантеличено перевела погляд з цих двох на нього.

— Це чим? Поглядом?

— Угу. Фіолетового кольору.

— Не зрозуміла?

Раніель засміявся і махнув своїм підлеглим, щоб проходили до кабінету. І вони, з полегшенням видихнувши, хутко зникли за спиною боса.

— Давай потім?

— Але я також хочу послухати звіти про кладовище! Маю право, я учасник подій.

— Дай хлопцям звикнути до твоєї ексцентричності, — гмикнув він і зачинив двері перед моїм носом.

І що саме цікаве, Раніель прекрасно чув через зачинені двері, що відбувається в приймальні, а з кабінету не долунало жодного звуку, навіть через замкову шпарину. Я ще ближче піднесла вухо до неї, коли двері зненацька розчахнулися, заставши мене в компрометуючій позі. Я повільно розігнулася, наліпивши на обличчя маску ввічливої впертості людини, впевненої, що вона права. Раніель, зацікавлено схиливши голову набік, аж променився насмішкою.

— На кабінеті стоїть завіса тиші.

— Треба й собі таку поставити, — прошипіла я мстиво і все ж повернулася до роботи.

Потім все одно розкаже новини, не така вже й секретна інформація.

Я вже втретє перечитувала один абзац із запиту від алхіміків, і не тому, що не розуміла специфіки назв. Просто поверталася до відповіді Раніеля про фіолетовий колір очей. Згадала, що він під час весільної церемонії також намагався відводити погляд. Це що ж виходить? Те, що я вважаю неймовірно гарним — місцевих лякає до гикавки? Треба буде дізнатися, звідки з’явився цей народний страх. І дістатися нарешті до хоч якоїсь бібліотеки! Аланія ганебно мало знала про темних, тим паче про некромантів.

Ніби почувши мої думки, з кабінету вийшли всі троє: Ран йшов позаду як наглядач, а ці двоє зупинилися на півдорозі до виходу і одночасно напружено подивилися мені у вічі. Я привітно усміхнулася:

— Не переймайтеся так. У вас гарні очі, — вирішила додати комплімент, щоб закріпити успіх.

— Е-е, дякуємо, — невпевнено відповів Леран. — Ми хотіли вибачитися за свою поведінку.

— У нас не було наміру ігнорувати вас, — кивнув руденький Назір. Він виглядав зовсім молодо, ніби щойно переступив поріг повноліття. — Чи можемо ми залишати звіти і запити у вас, коли рея Герінда не буде на місці?

— І коли буде — також можете, — підтвердила я, — якщо це не щось секретне звісно.

Раніель позаду підняв брову.

— А що? — обурено зреагувала на його подив. — У мене тут прохідний двір і ніякого сейфу. Навіть шухляди столу не зачиняються!

— А ти й надалі використовуй некромантську чашу для збору крові, як прес-пап’є в купі з “благословенням”, і не потрібно буде витрачатися на сейф, — парирував Ран.

Некроманти шоковано витріщилися на мене.

— Ну я ж не знала, що то таке, — ніяково відповіла, а потім сердито доповнила, — а нічого розкидати свої речі де попало!