Розділ 12. Спроба підстави. Шанувальник

Лана

Після повідомлення, що на мене чекає ще одне випробування, я геть знітилася. Одна справа тварюки: було страшно, але я хоч розуміла чого очікувати. А щодо балу — в пам’яті Аланії були лише етикет, уроки танців і спалахи спогадів імен і зовнішності знайомих рей і реїв. І жодного спогаду реального балу і що там відбувається. Я зітхнула:

— І коли?

— Через три дні.

— О, ну хоч дали час підготуватися, — я саркастично гмикнула.

Адже згідно з етикетом, запрошення надсилалися не пізніше, ніж за тиждень до події.

— А ти чому незадоволена? Твоя ж найбільша претензія до цього шлюбу була якраз у тому, що “некромантів не запрошують на бали”.

— Забудь, — махнула я рукою. Все одно не зможу йому пояснити, клята Печатка. — Якщо є хоч якийсь спосіб уникнути цього балу — я нею б скористалася.

Піднявши брови, він промовив:

— Є два, але жоден з них вам не підійде, герцогине.

— Це які?

— Смерть і вагітність, — єхидно протягнув він.

А я неочікувано, навіть для себе, повільно обвела його фігуру в легкому домашньому одязі, прискіпливим поглядом. А подивитись було на що. Сорочка окреслювала треновані м’язи рук, у розстебнутому вирізі було видно частину грудей, а штани… гм.

— Ти чого це? — спантеличено запитав Раніель, навіть відійшов на крок.

— Ну… вмирати точно не варіант, — тепер я їдко посміхнулася.

Він широко усміхнувся, зрозумівши напрямок моїх думок.

— А завагітніти можна хоч зараз? — все ще усміхаючись, уточнив він.

— Та ні, — я зітхнула. — Все ж, діти мають приходити в світ тому, що на них з нетерпінням чекають батьки, а не заради чиєїсь зручності.

Посмішка повільно розтанула на обличчі Раніеля, він напружено запитав:

— Ти дійсно про це думаєш?

— Про дітей? — здивувалася я.

— Так.

— Зараз це більше був жарт, звісно. Але справжню сім’ю створити дійсно хочеться.

— “Справжню”?

— Угу, — я пішла до столу, продовжуючи, — щоб з коханням, пристрастю, вірністю, затишком, безпекою, і всім таким, у що суворі чоловіки звісно не вірять.

Піднявши брови, кинула трохи осудливий погляд на Рана, що зацікавлено слухав. Він гмикнув.

— Для того, щоб отримати все це потрібно і віддавати те ж саме, — впевнено промовив він.

— Так і є, — кивнула, погоджуючись.

Ми затихли, насолоджуючись вечерею. Раніель чомусь хмурнішав все більше, щось мовчки обдумуючи, і коли ми перейшли до чаю, вирішив, що саме час запитати:

— Ти насправді кохаєш того Кірка?

Я якраз робила ковток, від несподіванки захлинулася і звісно ж чай пішов носом.

— А боже ж ти мій!! Ране!

“Чому я постійно ганьблюся перед ним?”, — мало не плакала я подумки.

— А що “Ране”? — він зробив вигляд, що нічого не помітив. — Я просто хочу знати, чого очікувати. Хоч я ненавмисно став між тобою і коханим, але й втоптувати мою репутацію в бруд не дозволю.

Раніель почав дратуватися, але було видно, що не на мене, а на ситуацію.

— Та немає ніякого кохання! — обурено вигукнула я.

Але мій вигук перебив крик з вулиці:

— Аланіє! Любов моя!!

Брови Раніеля поповзли догори, а я повільно прикрила очі.

— Та ви знущаєтесь… — прошепотіла я, зрозумівши, що місцеві боги підвезли ще одну проблему.

— Тобто тобі все одно, що станеться з тим нахабним красунчиком під вікнами?

— А він красунчик? — без ентузіазму запитала я, аби не мовчати.

— Ти забула зовнішність свого найпалкішого шанувальника? — запитав він, педантично сплітаючи сферу із темної магії.

— Швидше ххе-хкхе… р-р…

— І знову Печатка, — кивнув він.

Вставши, він попрямував на другий поверх, підкидаючи на долоні завершену темну сферу, і коли він повернув у свою кімнату — я пішла слідом. Мої вікна виходили на задній дворик, а ось з його балкону можна буде подивитися, що там за один досі горла не жаліє.

— Що, все ж стало шкода коханого? — розуміюче, трохи розчаровано, посміхнувся некромант.

— Перестань його так називати! І посунься, не бачу нічого. Де вас таких величезних роблять…

Я, задумливо розглядала хлопця, що топтався під нашим будинком. І не могла зрозуміти, де Аланія могла побачити красу? Ні, у нас теж останнім часом була мода на тендітних чоловіків, але вони виглядали все ж гарно, а не нагадували глиста в яскравому вбранні, ще й чванливий вираз обличчя — зовсім не додавав йому шарму.

Зараз був пізній вечір, і оскільки цей Кірк не затулявся, вікна в сусідніх будинках почали відчинятися. Я нахмурилася. Ох і неспроста він ризикнув прийти саме в такий час до будинку некроманта. Тому притримала руку Раніеля, з якої готова була зірватися приготована сфера, поки насторожено оглядала вулицю за вулицею, що виходили на нашу площу.

— Тобі його шкода?

Я заперечувально хитнула головою, продовжуючи огляд. І в одному з провулків дійсно побачила одиноку фігурку, з піднятою рукою. Точно місцевий журналіст із магкристалом, на кшталт фотокамери.

— Нас. Мені буде шкода нас, якщо в “нещасного закоханого визволителя” прилетить хоч якийсь темний подарунок від тебе.

Ран прослідкувавши за моїм поглядом, коротко вилаявся. Сусіди вже майже всі були в перших рядах, Кірк виконував соло під світлом ліхтаря, ми — судомно намагалися щось придумати в ложі.

— Я все одно не буду слухати цю маячню всю ніч, — зробив висновок некромант і перевів важкий погляд на крикуна.

— Стоп!

До мене дійшло, що весь скандал може бути побудований лише на “нестабільності та небезпечності” Раніеля, і криво усміхнулася.

— Вони чекають саме твого зриву, не мого.

Згадала декілька дитячих забавок з магією, що підійде саме для такого випадку. Спочатку розгорнула невеликий щит, і вже з нього створила рій бджіл. Трохи “не спортивно” звісно, бо бджілок щитовика просто так не розвієш, тільки він сам або сильніший щитовик зможуть відігнати цих мисливиць. Налаштувала у плетінні відстрочений таймер знищення бджіл, “здобиччю” вплела зліпок аури Кірка і, взявши під руку Раніеля, потягнула за собою.