Пролог

Десь на теренах світу Карас

— Цць тцць тцць…

Перший звук, який я почула після смерті. Я лежала на чомусь вологому, схоже на траві, бо ніздрі забивав запах літнього степу. Було досить дивно відчувати своє тіло, адже я точно пам’ятаю, що трапилося… як підлога будівлі зникла з-під моїх ніг. Ледве встигла відштовхнути назовні дівчинку, що стояла поряд зі мною у фойє. Ніхто б не зміг вижити в тих обставинах. Тож, чому я жива?

— Цць тцць тцць, — пролунало знову десь збоку, ніби хтось дуже хотів почистити зуби, та щітки поряд не знайшлось.

Я, зібравши всю свою сміливість в кулак, розплющила очі й повернула голову на звук.

З подивом побачила сухеньку стару бабцю, яка стояла зігнувшись і спираючись на міцний дивний ціпок. Біля неї, під стіною дерев’яного будиночку, в рядок були виставлені широкі мілкі миски. І хоч виглядала вона як звичайна бабця, яких тисячі — довга добротна сукня, сиве волосся, зігнута спина, але мене обдало льодяним потом.

— Ви хто? — прохрипіла я трохи налякано і, повільно підводячись, озирнулася навколо.

Не схожий був цей старий будиночок на галявині, оточеній глухим лісом, на наш скляний офісний акваріум в центрі міста.

— Ехра, — скупо відповіла вона. — І давай без істерик, мені час годувати моїх вихованців, до того ж якраз часу в нас обмаль.

Я нарешті підвелася і, порухавши кінцівками, впевнилася, що жива, здорова і навіть нічого не зламано. Хоч я і не зрозуміло де, але схоже мені зараз все розкажуть. Тому, просто мовчки підвела погляд в неприродно яскраві сірі очі Ехри, очікуючи просвітлення.

Вона якось зовсім не по-старечому, здивовано підняла брову і пробуркотіла:

— Нічого собі, дійсно маєш витримку, справедливо йому віддячу… нарешті закрию цей борг.

Вона кивнула сама собі, потім згадала про мене:

— Я тебе витягла в останню мить перед загибеллю. Ти не задумуючись, відштовхнула дівчинку, хоча могла встигнути вискочити сама. Тож я вирішила, що справедливо буде подарувати тобі другий шанс на життя. Але не в цьому тілі, воно мені потрібне…

Я відчула, як кров відливає від обличчя і обхопила себе руками, вгамовуючи неконтрольоване тремтіння. Нічого собі заява…

— Мені воно також потрібне, — обережно промовила, відслідковуючи реакцію божої кульбабки на заперечення.

Вона лише незадоволено цокнула язиком.

— Ні. Матимеш краще тіло. Мало того, що молоде і красиве, так ще й зі статусом герцогині. Не намагайся дурити мене чи себе, про таке ти все життя мріяла. Я чула твої бажання, тому й змогла нагородити.

“Вона, блін, хто?!”, — пульсувала єдина панічна думка в голові. Бабця ж їдко усміхнувшись, почала перераховувати тоненьким голоском:

— “ось якби я була красунею”, “мала б старт в житті не з самого низу”, “якби був хоча б шанс знайти справжнього чоловіка, а не мамину корзиночку”… знайомо, Руслано?

Я здригнулася від звуку власного імені, але це дало поштовх до прийняття того, що відбувається. Можливо, звісно, що я зараз пускаю слину на подушку десь в реанімації і це все яскравий сон. Але якщо ні — потрібно ставитися до всього серйозно і зібратися. Навряд чи ця дама захоче повторювати.

— Знайомо, — вже впевненим голосом відповіла я.

Бабуся завжди говорила: “Не квапся з відмовами, послухай спочатку всі умови”.

— Я тобі даю не лише другий шанс на життя, а й все інше, що ти пізніше зможеш оцінити. Але за однієї умови: ти придивишся до мого протеже, як до потенційного чоловіка, і не будеш поспішати з висновками. У тебе буде рік. Ти маєш пробути поруч з некромантом рік, а далі — вибір за тобою.

Вона договоривши повернула погляд до лісу.

— Цць тцць тцць… та де їх демони носять?!

Зі сторони лісу спочатку почувся шелест, а потім до мисок, з чимось схожим на молоко, почали сповзатися… вони. Я прихилилася до стіни будинку і намагалася максимально мімікрувати. Адже поряд зі мною, з мисок чемно пили молочко… зміє-скорпіони? Скорпіозмії-переростки? Вдруге за сьогодні скроні мало не пробивало питанням “ЦЕ БЛІН ХТО ВЗАГАЛІ?”

— Спокійно, Лано, — усміхнулася Ехра, — шерси нападуть лише, якщо я дам таку команду.

— От ви взагалі не заспокоюєте, — прошепотіла я.

З жахом провела поглядом одного з цих “шерсів”, який напившись молока, видерся сукнею бабці до її рук, а вона лагідно почесала його, наче котенятко, під… ну, напевно, підборіддям, чи що там у нього під жвалами. Наче страшне, небезпечне як сто чортів, котенятко…

— Зараз я переміщу твою душу в тіло герцогині Аланії Каліон…

— А що буде з моїм тілом? Собою залишитися не можна?

— Я не можу просто позбавитись Аланії, я ж не Милостива, — вона криво посміхнулася, — але перемістити душу для засвоєння уроків герцогинею — цілком у моїй владі. Вона, на відміну від тебе, бідкалася в мріях: “якби не клята врода”, “якби не клятий статус з його обов’язками”, “якби ж за красивого чоловіка заміж, а не за клятого некроманта”... І я — почула. Якщо вже все в її житті було таким “клятим”... а ще вона не ризикнула собою, щоб відштовхнути мене з-під коліс карети…

— Чекай! То була ти?! Я могла б вижити, якби не твої перевірки?!

— Збав тон, смертна! — від неї повіяло такою небезпекою, що я затремтіла.

Божечки, то вона ж що, богиня якась?

— Ось так краще. І — ні, ти у будь-якому випадку опинилася б у тій ситуації вибору. Але дівчинка раптом забула зранку вдома ключі, потім ще й на автобус спізнилася…

— А той ваш протеже — некромант? — я зі страху знову перейшла на “ви”, чемність ніколи не завадить. — Це щось типу наших патологоанатомів?

Ехра засміялася так весело, що я запідозрила неладне, але пізно. Вона, різко обірвавши сміх, промовила:

— Зараз я обміняю вас, і перше, що ти зробиш: погодишся стати дружиною некроманту. А якщо ні — обидві підете на переродження, з різних причин, я більше нічого змінити не зможу.

Вона раптом перехопила зручніше свій ціпок і зі словами: “Час казати ТАК” — шибанула ним з усієї, далеко не бабціної сили, в район мого сонячного сплетіння. Я ще відчула, як під час удару, моя душа вилетіла з тіла, а наступної миті я вже намагалася прокліпатись від світла тисяч свічок. Для чого ж так яскраво, м-м-м…