РОЗДІЛ 12

У той самий момент, коли Ілля приїхав до офісу, переговорив із Олексієм і той розповів йому останні новини, Михайло сидів вдома та допивав четверту п’ятдесятиграмову чарку горілки, сидячи в холі на дивані. У голові було пусто. Пусто, адже він ні про що більше не думав: ні про бізнес, ні про слідчого, ні про завтрашню стрілку. Він робив глибокі вдихи, насолоджуючись чистим повітрям, якого в цих краях було вдосталь.

         Звичайно, він не признав поразку, Михайло просто насолоджувався вільним життям – життям, якого залишилося зовсім обмаль. Невідомо було, що їм підготувало найближче майбутнє, але те, що щось відбудеться, відчував він пречудово.

         Олексій приїхав через десять хвилин, залишив свій «бмв» біля його «гелендвагену» та зайшов до будинку. Він сів навпроти Михайла і не чекаючи його запитань доповів про успішне виконання поставленої задачі.

         – А що Ілля? – зробивши останній ковток прямо із горла, спитав Михайло і, скривившись, відставив у бік порожню скляну пляшку.

         – Закрився у себе в кабінеті. Дуже злий. Добре, що я поїхав звідти. Не хочу навіть знати, у що перетвориться його затишний кабінет.

         Михайло всміхнувся.

         – Так… Ілля в нас такий. Усі ми такі. І всіх нас довели до цього стану справи кепські.

         Олексій погоджувально кивнув.

         – Дуже тобі дякую, Олексію, що вірно слугуєш мені всі ці роки. Мені та Іллі. Що за ці роки в тебе не було жодного проколу, до всіх наказів ти ставився старанно та відповідально. У мене до тебе не було претензій з твого першого робочого дня і за всі ті речі, які ти для мене зробив, я тобі дуже вдячний. Насамперед, як я вже сказав, за твою вірність та порятунок життя моєму братові.

         – Я вам уже казав, що це моя робота.

         – Робота, не робота, але ти міг не відстрілюватися. Ти міг кудись врізатися, вийти з піднятими руками, сказати, що стріляйте в Іллю, а мене залиште в живих, або взагалі б кудись утік. Але ти так не вчинив. Ти до останнього чіплявся за життя і ти його отримав, але доля підкинула нам проблем, із яких виборсатися, мабуть, неможливо. Тому дозволь мені тобі віддячити тим, що тепер я врятую тобі життя.

         – У сенсі?

         – Зараз ти зайдеш до мене в кабінет та відімкнеш сейф. Код 2907. Візьмеш там сто п’ятдесят тисяч доларів, сядеш у свою машину і зараз же без жодних зупинок поїдеш до найближчого аеропорту. Машину можеш шляхом закинути до моїх знайомих на автосервіс, теж отримаєш хоч якісь гроші і, будь ласка, лети куди душа забажає. Наприклад, у якесь невеличке французьке містечко. Відкриєш там маленьке кафе, що приноситиме тобі непоганий дохід, придбаєш квартирку з більш-менш пристойним ремонтом, купиш машину, дай Боже, одружишся, твоя дружина подарує тобі чудових діточок і будеш ти нормально доживати свій вік. Ти занадто молодий, щоб ось так розлучатися із життям.

         – Михайле Степановичу…

         – Прошу, добре подумай. Нехай це буде моєю вдячністю тобі.

         – Михайле Степановичу, у жодному разі, скільки б ви мені зараз грошей не дали, да хоч блін мільярд євро, я залишаюся. Я буду з вами до останнього подиху, чи то мого, чи то вашого. Я ваш заступник, і ваш охоронець. Ще ніколи в житті я не давав задню, тому давайте облишимо цю нашу розмову, яка, до речі, мені не подобається і мене ображає, а краще сконцентруємося на завтрашній перемозі!

         Михайло дійсно був одночасно і в захваті, і шокований. Шокований від того, що, отримавши таку б пропозицію, він би не роздумував, а швиденько б узяв гроші і полетів би собі далеко звідси, наприклад в Америку, облаштувався б там, відкрив би якийсь бізнес і жив собі з грошима, приспівуючи до кінця життя. А в захваті був від того, що така віддана людина є в його житті, яка готова і голову за тебе віддати, але ніколи й нізащо тебе не зрадить.

         – Приємно це чути, звичайно, тож, щоб хоч якось заповнити цю незручну паузу, скажу наступне: я тебе люблю, Олексію. Люблю як свого помічника, як свого друга, сміливо можу сказати як брата, а ти знаєш, для мене це слово багато чого означає. – Олексій знав. – Раз такі у нас із тобою справи, ми будемо як ті спартанці, яких оточили з усіх боків, битися до останнього подиху. І тоді, наказ твого царя: придумати привід, щоб будівля міліції була спустошеною, облити там все бензином чи керосином, і спалити той клятий відділок, щоб залишився один лише чорний силует. Щоб це була будівля-привид, ти мене зрозумів?

         – Так.

         – Виконай, будь ласка, усе у кращому вигляді, словом, як ти це вмієш робити, брате!

         Олексій задиркувато плеснув себе по колінах і підвівся.

         – Буде виконано, сер! – упевнено промовив він і вийшов із будинку. Він клацнув пальцями – і декілька хлопців сіли у його автомобіль. На прощання він посигналив, і Михайло підняв руку йому у відповідь, споглядаючи через величезне вікно у холі будинку за тим, як він розвертається і від’їжджає.

         Михайло залишився на самоті з думками про те, чи не треба було трішки надавити на Олексія, щоб він узяв гроші і врятував своє життя, адже Михайло не мав жодних гарантій щодо того, що хтось із них завтра, чи у найближчий час, узагалі виживе…

         Потім він згадував усе своє життя. Спогади з дитинства, як ті фотографії у альбомі, він ніби швидко перегорнув, зосередившись на спогадах про їхнє з братом сходження кримінальними сходинками. Як вони почали працювати з Мечником, як мріяли про гроші, статус і владу, як потім разом із Іллею, Балу та Остапом розібралися з колишнім своїм босом і стали тутешніми діархами[1]. Як вони всі справи робили разом, допомагаючи один одному хто чим міг…