РОЗДІЛ 10

Усі працівники птахоферми перелякалися, коли два потужних, гучних позашляховики Михайла та Олексія залетіли на територію птахоферми, після чого різко зупинилися і звідти вийшло з десяток амбалів, справжніх відморозків, що зовсім не приховували зброю, а просто тримали її в руках. Михайло був одягнений у дорогий костюм, виглядав досить красиво, солідно, проте усіма своїми рухами, усією своєю грацією та своїм порожнім, холоднокровним, безжальним поглядом вселяв страх абсолютно всім: і працівникам, і директору, і навіть Олексію з його хлопцями.

         Михайло підійшов до директора так близько, що здавалося зараз ніби нізвідки вискочить малесенький кинджал та розчавить його серце, на що той звісно сподівався (краще вже померти, ніж терпіти муки, до яких може вдатися Михайло Степанович). Вітер доносив до директора аромат чудового одеколону, що тільки посилювало тривогу.

         – Як так сталося? – проревів Варламов Молодший. У відповідь він почув лише клацання зубів та спостерігав за переляканим та тремтячим від страху директором. Від наступного крику шефа його штани помокріли, адже він налякався і помочився. – Я тебе питаю, погань ти проклята, тебе, сволоту дрібну питаю, як так сталося, що на моїй птахофермі стався такий безлад? Чи я незрозуміло запитую? Так ти скажи! Я англійською мовою до тебе звернуся, мовою жестів, за допомогою зірок поясню тобі, що від тебе вимагається… Ти тільки скажи, я навіть почну гавкати або мукати як корова, але ти повинен дати відповідь на моє чортове запитання! Як?

         Михайло схопив директора за одяг, притягнув до себе, сам увесь дрижав від люті і, здавалося, зараз вибухне справжньою бомбою, проте, заспокоївшись, він відпустив директора, поправив свій костюм і знову заговорив, проте вже спокійно і без зайвих нервів.

         – Вибачте. Але Анатолій Миколайович, дайте мені, будь ласка відповідь на поставлене запитання. Як так сталося, що мою птахоферму рознесли вщент, охорона нічого не змогла зробити, є один загиблий, інших повезли до лікарні, а ви нічого не вдіяли?

         З постійними зупинками, мляво і невиразно, заговорив директор птахоферми:

         – Я сидів у себе в кабінеті, підводив підсумки другого кварталу, як раптом почув дзижчання двигуна. Спортивний вихлоп. Я точно знав, що це не ваш брутальний «гелендваген», не будь-який позашляховик будь то Олексія Ігоровича, вашого брата, чи тихеньке приємне торохтіння «шестисотого мерседеса» Геннадія Леонідовича. І не вантажівка, не «жигулі», ні будь-що, що я знаю. Підійшов до вікна і побачив, як на великій швидкості, ламаючи шлагбаум, заїжджає сіра «ауді» і різко гальмує. З неї виходять хлопці у шкіряних куртках, сонцезахисних окулярах із імпортними автоматами з глушителями. Охоронець, що був у будці, вийшов із направленим на них пістолетом, і… І… – він не стримав сльози і розплакався. – Я чітко пам’ятаю, як цей стрілець спокійненько наводить на охоронця автомат і натискає на спусковий гачок. Буквально шквал куль моментально опиняється в тілі Владислава, так його звали, і все… Він мертвий падає на землю… Я з ним ще вчився, ми були у паралельних класах у школі. Потім цей же стрілок наводить автомат на іншого охоронця, якого ледь не збили при заїзді, оскільки він був прямісінько перед шлагбаумом, і теж в нього стріляє. Інші в цей час відкрили вогонь всліпу по інших і, звичайно, всіх поранили. Потім двоє зайшли до птахів і там теж почулися глухі постріли, слідом вибух – вони гранату кинули, і кого не вбило кулями, добило осколками. А третій піднявся до мене та почав сильно дубасити. Я чітко не пам’ятаю, що було далі, але мої колеги розповідали, що він мене буцав сходинками, а внизу до побиття приєдналися двоє інших, але вони сказали одну єдину фразу.

         – Яку?

         – Передай своєму босу, що Кривава Леді передає вам полум’яний привіт.

         Михайло тяжко зітхнув та похилив голову. Він би так і стояв, роздумуючи, поки не почув позаду себе звертання. І хоч цей голос був йому досі незнайомим, ще до того, як він повернувся, він зненавидів ту людину, яка говорила до нього.

         – Агов, друже! Так і будеш червів у землі розглядати.

         – Ти ще хто такий?

         – Майор Герасимов, приємно познайомитися. – Від нього до Варламова залишалося ще метри зо три, однак широкоплечі охоронці зі скам’янілими обличчями зробили крок уперед. – Чого ви хлопці, я тільки руку потиснути цьому нещасному чоловіку, адже я йому співчуваю.

         – Знаєте, що? Котіться ви звідси куди подалі. Як тільки ви приїхали у місто, у моєї сім’ї почалися проблеми.

         – Дарма ти так, синку. Нам із тобою краще подружитися. Тим паче нікуди я не поїду. Я слідчий із області, приїхав сюди копатися у вашому багні, яке ви тут усюди розвели, а також засадити за ґрати того, хто за усім цим стоїть, і всіх, хто працює на цього місцевого господаря.

         – Подружитися? З вами? Та хіба таке можливо? Ви ж заздалегідь приїхали сюди, щоб мені насолити. Я – чесний бізнесмен, займаюся легкою промисловістю, годую весь народ в районі, підіймаю економіку рідного краю, являю собою крупного експортера… Чого ви лізете у мої справи, поясніть? Чи я вам щось погане зробив? Яка причина вашої ненависті до мене?

Майор Герасимов знову посміхнувся своєю неприємною, але як йому здавалося неперевершеною посмішкою, яка, як він гадав, навпаки манить людей до нього. Він відійшов із Михайлом трохи убік, щоб ніхто не міг почути їхньої розмови. І дуже уважно стежив, щоб якийсь там заступник Варламова не намагався почути хоч якесь слово із їхньої розмови.