РОЗДІЛ 4

Брати Варламови були протилежностями, такими собі інь-янь, які майже ідеально доповнювали один одного. Хоч Ілля з дитинства був справжнім бешкетником, який досягає своїх цілей та бере від життя все шляхом фізичного домінування, крадіжок та вимагання, від того малолітній розбійник любив одягатися у шкіряні речі та темні джинси. А Михайло трохи перейняв інтелігентності у батьків: мати – директорка школи, а батько – лікар-хірург (звідси і пішла його любов до костюмів та красномовства); брати з самого дитинства навчилися правильно вибудовувати відносини між собою, чітко розподіляти сфери діяльності, а від того радіти спільним перемогам, і з часом перетворилися на справжню команду, яка грамотно керує сімейним майном та постійно розширює бізнес.

         Якщо Михайло з дитинства любив читати, цікавився бухгалтерським обліком, економікою та шахами, то Ілля захоплювався тренуваннями, ходив до тренажерного залу та у п’ятнадцять почав напівпрофесійно займатися боксом. Так на початку їх справ, коли вони вбили авторитета Мечника, Михайло став керувати всіма фінансовими та стратегічними питаннями, а Ілля перетворився на такого собі начальника служби безпеки, який відповідав за те, щоб сімейний бізнес не зазнавав страждань, тобто виконував усю брудну роботу.

         Однак, незважаючи на такий розподіл роботи сімейного бізнесу на початку, все ж таки з часом брати почали поступово відокремлюватись, віджимаючи та приватизуючи спочатку дрібні фірми, а потім і цілі підприємства. Кожен був сам собі господар, проте майже весь вільний час і більшість робочого вони проводили разом, обговорюючи справи, радячись один із одним з приводу вирішення будь-яких проблем та приймаючи спільні рішення в інтересах не окремих їхніх компаній, а сімейного бізнесу загалом.

         Саме так вели справи у Лісині брати Варламови і всі про це знали, а тому не було різниці працюєш ти на Іллю чи Михайла Степановичів. І не можна було навіть сказати, що умови праці були поганими. Обидва завжди користувалися тим правилом, що потрібно добре платити тим, хто працює на тебе, а тому система Варламових працювала як швейцарський годинник і майже ніколи не давала збоїв.

         Хоч вони і були бандитами, які підкупили всіх впливових чиновників у містечку, а тому безкарно робили всі свої недобрі справи, відсутність будь-яких протестів із боку мешканців було їх мовчазною згодою. Незважаючи на методи, якими користувалися Варламови, вони були справжніми, як то кажуть, хазяїнами.

         Люди чули це з перших вуст першого помічника Геннадія Леонідовича, який усім розповідав правду в чистому вигляді – що Ілля, що Михайло часто вирушають у відрядження, щоб розвивати рідний край, постійно укладаючи нові вигідні угоди. А їхні покровителі у всіх державних структурах заплющували очі виключно на їхні розбірки, які до випадку із журналістом майже зійшли нанівець. Якби Варламови почали розводити анархію, то вони б об’єднали зусилля і швидко з ними розібралися б. Через те, що брати розвивали свій бізнес (тобто рідний край) і чесно сплачували податки, народ їх терпів. Да вони могли розбити лобове скло чийогось автомобіля чи скалічити когось, однак все це у більшості випадків відбувалося з дрібними злочинцями, які заважали їм вести справи. Можна сказати вони робили послугу міліції, караючи їхніх клієнтів, частенько відбиваючи у них будь-яке бажання коли-небудь повертатися до цих справ.

         Але останнім часом Варламови повернулися до старих методів ведення справ і ще з більшою агресією почали нав’язувати всім свої закони. Так, наприклад, нещодавно знову стався підпал автомобіля хазяїна мережі продуктових магазинів, які конкурують із «ПРОЛІСКОМ» Іллі. Чи після банкрутства взуттєвої фабрики її власника заарештували за зберігання зброї, а наступного ранку його знайшли вбитим за допомогою ножа у камері. Та взяти хоча б викрадення журналіста, який зробив журналістське розслідування про пограбування банку і звинуватив у цьому Михайла… Брати ніби повернулися до витоків свого сходження на кримінальний престол.

         Саме так гадав Олексій, коли з двосмугової дороги спрямував автомобіль на стоянку перед Лісинською районною державною адміністрацією. Більшість робітників не мала власних машин, тому користувалася або громадським транспортом, або приходила пішки. Проте декілька «жигулів» та дві іномарки там стояли. Перша – відносно свіжий Opel Vectra B, яким користувався перший заступник голови районної адміністрації. А друга – чорний шестисотий «мерседес» у 140-му кузові – автомобіль безпосередньо Геннадія Леонідовича. Олексій зупинив «ленд ровер» Іллі поблизу двох іномарок. Варламов Старший якраз завершив продивлятися звіти й ніби був задоволений. Вони обидва вийшли з позашляховика і пішли до кабінету голови районної державної адміністрації, який не дуже то схвалював їхні дії останнім часом.

         – Ми ж, здається друзі, Іллє Степановичу, хіба не так? –  бізнесмен погоджувально кивнув. – Так чого ж ви підставляєте і мене, і себе? Мене викликали до області, повідомили, що я не справляюся зі своїми обов’язками, не можу навести порядок, тож до мене направлять слідчого, який із усім цим розбереться, а мене беруть під нагляд. Ще один «прокол» і мене знімуть з посади. Що робити?

         – Заспокойся, Гено. Ми щось придумаємо.

         – Я то не сумніваюся, але ти мені скажи, навіщо Олексій на очах у всіх закинув Сергія до багажника і повіз у невідомому напрямку? Скажи мені, будь ласка, у чому була причина? – Леонідович звернувся до заступника Варламових, але той нічого не відповів.

         – Він виконував наказ, – перейняв ініціативу Ілля. – І слухай, я сам не дуже задоволений діями Михайла. Завжди дивувався його витримці, умінню розмірковувати на декілька кроків уперед та знімав капелюх перед його досягненнями, але в цій ситуації його здоровий глузд вийшов з-під контролю. Чому? Не знаю. Я сам тільки що виписав йому по перше число…