РОЗДІЛ 3

Під час обідньої перерви Ілля Варламов зазвичай їхав до найдорожчого ресторану міста, однак цього дня розібравшись зранку майже з усіма проблемами бізнесу, він поїхав до сімейного гніздечка Варламових – у цей двоповерховий будинок із дерева та каменю, який стояв за двохметровим цегляним парканом на околиці міста, у тому провулку, де ще стояло кілька подібних маєтків, однак їхній із братом був найбільшим та найвишуканішим.

         Олексій якраз вийшов надвір спалити цигарку, випиту кави та переговорити з двома охоронцями, які того дня чергували в будинку Михайла та Іллі Степановичів. Він тільки встиг привітатися та розпитати за обстановку на посту, як великий позашляховик – чорний Land Rover Range Rover дев’яносто дев’ятого року випуску, зупинився по той бік ґратчастих воріт у формі списів із гострими наконечниками.

         Охоронці без зайвих запитань відчинили ворота і пропустили цей дорогий та розкішний позашляховик із зовнішнім тюнінгом. Автомобіль стрімко рушив із місця і відразу став гальмувати. Вирівнявшись із «мерседесом» Михайла, він повністю зупинився. На подив усіх, навіть Олексія, другий правитель міста вийшов із водійських дверцят, а не із задніх, як це буває зазвичай.

         – Ви сьогодні без водія, Іллє Степановичу? – потискаючи йому руку, спитав Олексій.

         Перед ним стояв двометровий чоловік у шкіряній куртці, чорних армійських штанях та берцях. На відміну від свого брата, який любив одягати вишукані костюми, удаючи з себе інтелігента, Ілля носив зручніший одяг і мав у ньому більш грізний вигляд. Очі хоч і дивилися на Олексія, але погляд був якийсь відсторонений. Так дивиться людина, яка має якісь серйозні проблеми, але намагається їх приховати.

         – Та водій знову захворів, – відмахнувся той. – Брат у себе?

         – Так, нагорі.

         – Як настрій у нього?

         – Ніби гарний. Зранку був щедрим на жарти та розкидався компліментами.

         – П’яний чи що?

         – Ні, просто нарешті виспався.

         – Я його гарний настрій зараз так добряче зіпсую, що мало не здасться. Ви ж із ним минулої ночі наробили справ, а мені потім відгрібай, – підіймаючись сходами встиг промовити Ілля, поки не сховався за вхідними дверима.

         Михайло грав сам із собою у більярд, насолоджуючись останніми хітами улюбленого шансону, смакував коньяк та пританцьовував. Коли він побачив високу, серйозну постать свого брата, який на додачу ще й був не в настрої, то махнув рукою і промовив:

         – Іллє! Проходь, проведемо цей сонячний день у сімейному колі.

         Берці Іллі глухо стукали, коли торкалися підошвою дорогого паркету. Невдоволений із самого ранку, ще й розлючений вранішнім дзвінком від їхнього спільного друга у райдержадміністрації; Ілля швидко пройшовся горищем, де стояв більярдний стіл, кілька опудал тварин, і де обговорювалися всі їхні важливі справи з партнерами, і вимкнув радіо.

         – Поки ти тут бухаєш і веселишся, я намагаюся виплутати нас із проблем, які ти ж і створив.

         – Про що ти? Про які проблеми ти говориш? Мені здається, ми вже все вирішили, – у тому ж гарному настрої відповів Михайло.

         – Мабуть, тобі стало скучно жити без них, тож ти вирішив їх спричинити своїми розбірками.

         – Закінчуй свою демагогію і переходь до суті, – тепер і Михайло вже був роздратований.

         – Я про вбивство того журналіста, який випустив про тебе телеефір.

         – А я винен, що той нахаба наговорив про мене багато брехні, звинуватив у тому, до чого я взагалі ніякого відношення не маю, ще й розлютив проти мене народ? Скажи, я що, повинен був мовчати?

         – Саме так. Трохи налякали б і на цьому справа закінчилася. Так ні! Дехто послав цілий загін пізно ввечері до його помешкання, із шумом, криком витягнув того бідолашного хлопця в махровому халаті зі своєї квартири, одразу після душа, на очах у всіх хлопці занурили його в багажник машини Олексія і той вивіз його в ліс, де ви його й пристрелили. Чим тобі не чудово вечір провели, га?

         – Ти знаєш моє ставлення до брехні, особливо у мій адрес. Якби він розказав цікаві збіги, у ході яких я став власником молокозаводу, то питань не було б. Але я той банк не грабував! Гроші не крав! Мої люди тут ні до чого! Того дня я взагалі з хлопцями і, до речі, з тобою ж були у відрядженні в Новогородську. Супроводжували тебе, щоб їхня місцева братва нічого з тобою не зробила і оглядали твій майбутній – перший у росії, магазин. Наших взагалі нікого в місті не було. І скажи, як я маю терпіти таке хамство, коли цей сопляк із важним видом розповідає з екранів телевізора усім, що Михайло Варламов із поважного та всім відомого кримінального авторитета перетворився на грабіжника банків. Скажи, як?

         – Тобто брехня тебе турбує, а те, що у нас із тобою через твої нічні стрілки з журналістами проблеми, геть не обходить? Чи я чогось не розумію?

         – Які ще проблеми, з чого ти взяв? Я з Макарченком про все домовився, справу ми зам’яли.

         – Мене розбудив ранковий дзвінок Геннадія Леонідовича, який кричав на мене, вичитував як хлопця, мовляв, що ми творимо. Їде якийсь слідчий із області з командою своїх шакалів і розслідуватиме твої вчорашні вечірні походеньки. А заодно із цим займеться тутешнім свавіллям. І щоб ти знав, у нього зуб на нас обох. Мої хлопці намагалися з'ясувати, із якої причини, але так нічого й не накопали.