РОЗДІЛ 2

Олексій став заступником Михайла Варламова у 1999 році і з того часу вірно та покірно служив своєму господареві. До того часу він був просто бешкетником і головорізом у руках кримінального авторитету, а вперше став наближеним до його клану з дев’яносто шостого року.

         Усе сталося одного сонячного та спекотного літнього дня, коли він працював звичайним робітником на молокозаводі, яким уже на той момент володіли Ілля та Михайло. Директором цього підприємства був Геннадій Леонідович, який нині обіймає посаду голови районної державної адміністрації. Чоловік зробив собі стрімку кар’єру завдяки знайомствам із братами Варламовими і став дуже заможною людиною. Про його зв’язки із бандитами ходять легенди.

         І в той момент, коли Олексій ішов на пообідній перекур, то проходив повз кабінет директора. Аж раптом він почув неймовірний галас, що чувся за зачиненими дверима. Потім ляпас, другий, третій. Голоси були якимись тихими, приглушеними. Олексій ловив лише деякі уривки їхньої розмови, але навіть із цих маленьких шматочків зміг скласти мозаїку – вони вмовляли Геннадія Леонідовича піти на поступки у якомусь, тільки їм зрозумілому, питанні, погрожуючи у випадку незгоди розправою над його дружиною та маленькою дочкою.

         Тоді ще Олексій був надто молодий, тож мав загострене почуття справедливості. Вийшовши через чорний хід на задній двір, він побачив, що майже весь цей і без того невеличкий майданчик перегородив великий квадратний позашляховик Михайла Варламова. Він стояв просто посередині і загороджував собою прохід.

         «Ці “блатні” зовсім втратили совість та геть знахабніли!»

         Насторожено озирнувшись по сторонах, Олексій нікого не побачив. Деякий час прислухався до оточення, щоб почути хоча б якісь кроки чи голоси, але чув тільки шум гілля та листя найближчих дерев, які хиталися під маленьким вітерцем.

         Діставши з кишені невеликий розкладний ножик, Олексій наблизився до автомобіля. Ще раз переконавшись, що його ніхто не бачить, залишив непомітні порізи на шинах – добро має перемогти. І втік із місця свого дрібного та незабаром поміченого злочину.

         Водій Михайла Степановича ще на трасі, по дорозі до міста, відчув якийсь певний дискомфорт під час керування автомобілем. Як досвідчений шофер партійної еліти, він одразу зрозумів, що справа тут у спущених колесах, тому зменшив швидкість, виїхав на узбіччя і там зупинився.

         Він не знав, що казати своєму шефу, коли зрозумів, що всі чотири колеса були пробиті завдяки руці якогось невідомого, мабуть, безсмертного нахаби. Водій просто мовчки дивився на колеса.

         Під час цієї довготривалої зупинки Михайло, якому так подобалося дрімати в дорозі, прокинувся і попросив свого охоронця вийти і попитати у водія, чого він так довго порається. Через хвилину обидва стояли приголомшені, допоки з «мерседесу» не вийшов сам Михайло і не спитав, у чому справа.

         Водій та охоронець вказали на спущені шини та видимі порізи на них. Свою лють Михайло не став зривати на двох підлеглих, адже вони весь час були із ним, а тому це не їх провина. За це вони його і поважали – він завжди сварив справедливо. Степанович дістав свій новенький телефон та почав кудись дзвонити. Декілька невдалих спроб виклику через поганий зв’язок, але все-таки нарешті пішли гудки і він зміг додзвонитися, куди й хотів.

         – Слухаю, – перелякано мовив у слухавку Геннадій Леонідович, коли побачив, що його особисто викликає Михайло Степанович.

         – Поки мій автомобіль стояв на задньому дворі молочного заводу, хтось насмілився проколоти мені шини. Це твоя зона відповідальності, тож якщо ти мені до завтра не дістанеш ту сволоту, яка посміла так зі мною вчинити, то будь певен, у прямому сенсі полетять голови, причому першою буде твоя!

         Михайло одразу скинув слухавку – і Геннадія обдало жаром. Погрози його роботодавця ніколи не були порожніми, тож ослухатися його наказу, не виконати бажання його волі не можна було, інакше довелося б дуже дорого за це заплатити. Тож він негайно викликав до себе начальника служби безпеки, і разом вони за декілька годин спіймали зловмисника.

         Молодий хлопець, який достатньо давно працює на цьому підприємстві (його батьки все життя працювали тут, допоки не вийшли на пенсію), який досить таки непогано себе зарекомендував і якого Геннадій Леонідович збирався відправити навчатися за скороченим терміном, щоб згодом зробити із нього головного технолога на виробництві, посмів так серйозно облажатися та зіпсувати свою репутацію. Він винувато дивився в підлогу та мовчав, коли директор заводу спокійно, без жодного крику, спитав у нього, чому ж він таке скоїв. Зовсім нічого не приховуючи, Олексій розповів Геннадію Леонідовичу все: і про почутий шум у його кабінеті, і про погрози.

         – Ти ж хоч розумієш, кому ти перейшов дорогу? – той знову мовчав, мов партизан. – Михайло Варламов не просто власник цього молокозаводу. Він людина, з якою взагалі краще не сваритися. А ти просто взяв і проколов шини на його автомобілі. Ти хоч знаєш, скільки коштує комплект гуми на всі колеса цього «мерседесу»?

         – Ні.

         – От і я не знаю, але можу здогадатися, що окрім плати за ці колеса Михайло вимагатиме ще й відшкодування моральної шкоди. Він через тебе ледь не запізнився на одну важливу зустріч, пов’язану із податковою. Ти ледь його не підставив, тож, будь ласка, негайно знайди гроші та віддай їх Михайлу Степановичу, інакше у нас обох будуть великі неприємності.