РОЗДІЛ 1

У цей спекотний та жахливий літній вечір 2002 року сидів розлючений у своєму кабінеті Варламов Михайло Степанович. Умостившись на м’якому дивані та ніби розчинившись на ньому, солідний бізнесмен із ганебною репутацією, тіньовий хазяїн міста та просто багатий мешканець українського містечка Лісинь, що знаходилося поблизу кордону з росією, хотів просто послухати останні світові новини по центральному телеканалу, нажахатися тими страхіттями, про які там говорять, а потім перейти на інший та подивитися футбол у компанії смачного львівського пива.

         Однак за старою традицією він спочатку слухає останні новини області по регіональному каналу, а потім уже повертається до звичного графіку перегляду. Ще п’ять років тому, на світанку своєї кримінальної кар’єри, уперше про нього вийшов випуск, де повідомлялося, що його визнано найбагатшою людиною у своєму районі. Там розповідалося про його дитинство, шкільні рокі, словом, уся нудна та нецікава інформація. А потім про бізнес на початку 90-х, роботу на тоді ще живого кримінального авторитета Мечника і подальші здобутки.

         «Нехай земля тобі буде пухом, Станіславе».

         Незважаючи на те, що передачу вела некрасива літня жіночка, яка зовсім не мала смаку в підборі одягу, та і в цілому якість випуску була на дуже низькому рівні, Михайлу надзвичайно сподобалося слухати про себе через екран телевізора. Тому щовечора він сідав прослуховувати новини області, адже іноді може в них фігурувати.

         В останні роки це почало ставатися досить таки часто, особливо після того, як він збудував свій величезний маєток – сімейне гніздечко братів Варламових та штаб-квартиру їхнього клану, став їздити на єдиному в області «мерседесі-гелендвагені» на «блатних» номерах та володіти місцевим молочним заводом.

         Було досить цікаво спостерігати, як ці журналісти проводять свої розслідування про його багатство, статус, вплив та владу. Декілька разів він навіть потайки сам на себе зливав ЗМІ цікаві матеріали, а потім із задоволенням, немов мала дитина, дивився по телевізору кіно про себе.

         Великий галас піднявся після того, як він відкрив компанію «Лісинська птахофабрика» – найбільшу в області птахоферму, і почав заробляти шалені гроші завдяки монополізації місцевого ринку. А також збуваючи її у декілька сусідніх областей та крупними партіями експортуючи за кордон.

         Однак не тільки іменем Михайло було відоме прізвище Варламов у цій місцевості. Його брат, Ілля, був теж відомим у цих краях підприємцем, що  заснував найбільшу мережу магазинів у місті – «ПРОЛІСОК» (він володів дев’ятьма магазинами, а його конкурент – чотирма) та незаконно приватизував єдину продуктову базу в районі – «ЛісиньОптТорг».

         І хоча Михайло та Ілля займалися не тільки «прозорим», а ще й підпільним бізнесом, вони обидва не любили тих, хто їм брехав. Особливо тих, хто брехав нахабно. І тому Михайло дуже сильно обурився, аж почорнів на очах свого заступника Буруня Олексія Ігоровича, коли в журналістському розслідуванні Сергія Бабакова почув невтішний висновок: «Місцевий бізнесмен та бандит Михайло Варламов був замовником нещодавнього пограбування банку, у ході якого загинув охоронець-пенсіонер, і в якого залишилася сиротою п’ятирічна онука Олена».

         Михайло Варламов почув про свою причетність до пограбування банку, якого не замовляв. І зараз цей журналіст був справжнім брехуном в очах лісинського комерсанта та очільника місцевого злочинного угруповання, тому зовсім не дивно, що він віддав наказ Олексію негайно знайти йому цього журналіста та доставити його до їхнього секретного місця у лісі.

         Заступник Варламова вже через дві хвилини виїздив із території його помешкання на своєму чорному позашляховику BMW X5 у пошуках Сергія Бабакова, та вже через сорок хвилин прибув у потаємне місце в лісі. Олексій зупинив автомобіль навпроти «мерседесу» свого боса, вийшов разом зі своїми хлопцями та, витягнувши Сергія з багажника, поставив на коліна зв’язаного журналіста перед Михайлом, який спопеляв його своїм пронизливим поглядом та палив дорогі цигарки.

         У роті Сергія була стара смердюча ганчірка, просочена бензином.

         – Я хотів би тебе привітати, – невимушено промовляв Михайло.– Твоє розслідування справило, мабуть, справжній фурор, адже ти зміг докопатися до істини в цій гучній справі, яку навіть місцеві міліціонери не в змозі розкрити. Однак ти припустився однієї малесенької помилки.

         Сергій перелякано дивився на Михайла.

         – Я не маю ніякого відношення до цього клятого банку! – прокричав він та викинув недопалок. Михайло підійшов до зв’язаного молодика та притягнув його до себе, схопивши того за шию. – Ти, сволото, назвав мене у своєму телеефірі замовником цього пограбування. Якщо ти в нас позаштатний слідчий, будь ласка, надай мені докази кожного свого брудного слова!

         По щоках Сергія стікали сльози.

         – Віщати з екранів телевізора, промовляючи всякий бруд може кожний, але ж ти не дурний, розумієш, що цей твій ефір призведе до падіння моєї репутації та розлютить народ. Я нутрощами своїми відчуваю, що це якесь замовлення. Тому якщо ти хочеш жити… – він дістав пістолет, із характерним клацанням зняв його із запобіжника, навів його на журналіста та вказівним пальцем ніжно торкнувся спускового механізму. – …ти мені зараз зізнаєшся, хто мене замовив. Тоді я гарантуватиму тобі безпеку. І найголовніше, що твоє життя не скінчиться прямо тут і зараз. Тож, Олексію, дістань із рота ту безглузду ганчірку та дай нашому панові висловитися.