2

Я судомно відсунулася назад, доки спина не вперлася в стіну печери. В голові одна за одною спалахували гарячкові думки, жодна з яких мені не подобалась. З темряви долинув тихий шурхіт. Хтось рухався в мій бік. Невдовзі я побачила темний силует, що поступово відокремлювався від мороку печери. Високий широкоплечий чоловік наближався без поспіху.

Ну все. Кінець мені. Вистежили, поки я тут безтурботно подорожувала сонним царством. Подумки застогнала. Шляхів відступу не було, з усіх боків оточили стіни, а єдиний вихід загородив незнайомець. Зброю відібрали беорхійці ще тоді, і захищатись було нічим.

— Від білок ховаєшся чи від кроликів? — глузливо спитав силует.

Особи було не розгледіти, але вимова була без типового південного акценту. Втім тон мені все одно не сподобався. Я й сама зараз сиділа в кутку і тремтіла, як білка загнана!

— Від зграї беорхійських бандитів, — нарешті відповіла я.

Чи заслуговував він на довіру, гадки не мала, але приховувати, від кого втекла, сенсу не бачила. Якщо він з ними — і так знає. Якщо ні — розкриття цієї інформації ніяк мені не загрожувало.

Чоловік трохи схилив голову набік.

— І що беорхійці могли робити в Мерані? Невже ти настільки цінна бранка, що заради тебе вони вирішили порушити умови мирної угоди двох держав, ризикуючи розв'язати нову війну?

— То значить я вже в Мерані, — з полегшенням зітхнула, проігнорувавши іронічну зверхність в свій бік. — Схопили мене на території Елесану, неподалік від кордону.

— А що ти забула в Елесані? Та ще й… одна?

— Довелося завітати у справах.

— У справах значить…

Незнайомець зробив ще кілька кроків у мій бік, поки не опинився зовсім близько, і простягнув руку. Велику руку. Я знову засумнівалася, чи не дикун він із тієї банди. Цікаво, скільки разів за останню добу я ще пошкодую про власні рішення? Простягла руку у відповідь, і чоловік одним плавним рухом допоміг мені підвестися. Затерплі ноги відразу підігнулись, а ребро пронизав гострий біль, і я ледве витримала, аби не скрикнути і не схопитися за бік. Довелось стиснути зуби і швидко вирівнятись. Не можна показувати свої слабкі місця. Щось м’яке зісковзнуло і впало до ніг. Здивовано опустила очі. Плащ. Важкий, з густим хутряним коміром. Тільки тепер я збагнула, що весь цей час, поки спала, була вкрита теплою накидкою. Чоловік мовчки підняв її, обтрусив, накинув на плечі і попрямував до виходу з печери.

Не давало спокою питання, хто він, дідько, такий? Аби був беорхійцем, то вже б тягнув до табору. Просто якісь пересічні люди цими місцями не вештаються, особливо зараз. Вірогідно він побачив мене і слідкував, інакше наряд випадково натрапив би саме на цю печеру. Але чому вкрив своїм плащем і сидів тут, поки я не прокинусь? Дивний.

Кілька секунд вагалась, чи варто йти за ним, але цікавість таки переважила підозрілість, і я обережно вибралась зі сховку вслід за чоловіком. Після непроглядної темряви печери навіть м’яке вечірнє світло боляче засліпило. Довелося примружитися й прикрити обличчя долонею, чекаючи, доки перед очима перестануть плавати яскраві плями. Сонце вже ліниво закочувалось за обрій. Я справді проспала весь день. Озирнулась навколо. Останні промені і вогонь багаття, що весело танцювало на кострищі за кілька кроків від входу в печеру, забарвили галявину в мідно-золоті відтінки. Оточене пагорбами і чагарниками, це місце здалось на диво напрочуд затишним.

Погляд зупинився на незнайомому чоловікові. Він стояв, нахилившись до вогню, і щось помішував у казанку. Тепер я нарешті могла його роздивитись. На ньому красувалася броня імперії: темні, майже чорні шкіряні нагрудник, наручі й поножі, багатий плащ. Схоже вбрання бачила лише здалеку у особистих гвардійців Калантіеля. То він елітний солдат армії Іллемани? Але чому тоді один? Та ще й тут.

— Як твоє ім'я, втікачка ти наша? — запитання незнайомця висмикнуло з роздумів.

Можна подумати, я тут справді від білок ховалась, а не від натовпу озброєних дикунів.

— А самі Ви представитися не бажаєте, перш ніж у жінки ім'я випитувати? — хмикнула я. — Негоже солдатові імператорської армії етикету не знати!

Може, він вирішив, що ситуація дозволяє нехтувати правилами пристойності, а може, й справді їх не знав. Але тоді хіба потрапив би до тої частини війська, що найбільш наближена до імператора? Чи може це якийсь грабіжник, що зняв речі з нещасного убитого воїна, і тепер розігрує цей театр перед майбутніми жертвами?

Чоловік завмер із ложкою над казанком.

— Солдатові? — здивовано перевів погляд на мене.

А тоді несподівано розсміявся. Сміх у нього виявився низьким, грудним і таким щиро веселим, що я остаточно перестала розуміти, що тут відбувається. Ну чудово. Може він все-таки божевільний. І тоді навіть не знаю, який з варіантів гірший.

— Перепрошую за цей прикрий недогляд. Дозвольте представитися: Хельвдан де-Мірт, головнокомандувач армії імперії Іллемани, — чоловік схилився в шанобливому жесті, приклавши кулак до серця, і чорне довге волосся, прибране назад, водоспадом стекло по плечах на груди.

Я ошелешено і абсолютно безсоромно витріщилась на нього. Що? Головнокомандувач? Той самий Хельвдан де-Мірт?! Найближчий друг Калантіеля де-Сурта, людина, чиє ім’я знали навіть ті, хто армією цікавився приблизно так само, як я — вишиванням серветок? Бути не може! Він мав би слухняно сидіти біля ніг свого дорогоцінного імператора, вилизувати його чоботи та туфельки його коханок. Аж ніяк не вештатися лісами та печерами на іншому кінці материка.

Судячи з поблажливої усмішки де-Мірта, якщо це звісно він, моє обличчя в цей момент було надзвичайно красномовним. Напевно звик, що жінки ледь не свідомість втрачають при згадці його імені та звання. І моя реакція для нього не новинка. Пф. Подумаєш, генералішка якийсь! Я швидко стерла з обличчя подив і надала йому якомога байдужішого виразу.

— Я представився, — нагадав він, і в кутиках його губ усе ще ховалася усмішка. — Тепер ваша черга, панно.