1

Зледеніла трава жалібно хрускотіла від кожного удару чобота по землі. Голі дерева Меранського лісу погойдувалися від ранкового вітру, озиваючись протяжним скрипом вслід за мною. Високо в кронах сухо шелестіло останнє листя, що ще трималося за почорнілі гілки. З-за горизонту несміливо визирнули перші багряні сонячні промені, ковзнули між стовбурами і торкнулись втомленого обличчя. Я не відчувала ні ніг, ні рук, ні власного серцебиття. Тільки промерзлі від збитого жадібного дихання легені і праве ребро віддавали глухим болем на кожен крок. Скільки я так бігла? Три години? П’ять? Десять? Навряд чи навіть годину, але здавалося, ніби ця втеча тривала вже цілу, дідько, вічність. Вкотре озирнулася через плече. Клятих беорхійців не було ні чутно, ні видно. Проте розслаблятися зарано. Рано чи пізно вони схопляться. Треба було забиратись якомога швидше і якомога далі від цих бандитів-работорговців, знайти сховок і перепочити, поки тіло не вирішило, що з нього досить. І як тільки Калантіель дозволив цьому зброду безкарно розгулювати територіями провінцій нашої дорогої імперії Ілемани? Ах так! За вагому плату в імперську казну. Продажні… тварюки… Домовились вони про мир. Зупинили війну. Авжеж! Віддали Елесан на розтерзання Беорхії, назвали це необхідною жертвою заради спокою імперії, а тепер ще й старанно не помічають, як їхні «нові союзники» порушують власні ж домовленості. Дуже зручно. Особливо, коли все це відбувається далеко від столиці, не під вікнами Сонячного Палацу.

Я знову спіткнулася об корінь. Вилаялася крізь зуби й, вирівнявшись, побігла далі. І треба ж було натрапити на засідку прямо біля міста?! Та ще й такого маленького, майже на самому кордоні з Мераном, де виродки почувалися б вже не так вільно. Ще година-дві і я була б у відносній безпеці. Принаймні хотілося в це вірити. Але завела ж мене доля в лапи до цих…

Ноги втомлено і неохоче переступали по тропі, кожен наступний крок давався важче за попередній. Перед очима час від часу пливла сіра мла. Але спогади втечі, що миготіли в голові, додавали сил, наснаги і азарту, щоб бігти далі, не зупинятись. Не могла ж я здатися після того, як феєрично вирвалась із полону.

Прийшла глибока ніч. Останні багаття в таборі згасли, вітер гойдав над головою гілки високих дерев. Шелест листя тихою піснею заколисував моїх наглядачів. Я молилась всім богам, щоб цього шуму вистачило приглушити мої підступні справи. Настав час нарешті вибиратись із клітки. Тієї самої, в яку мене вранці так люб’язно запхали, що я мало не втратила свідомість від удару об дерев’яний борт. До вечора ребро розболілось тільки сильніше, і кожен невдалий рух змушував кривитись і проклинати беорхійських псів на чім світ стоїть. Дякую, що хоч закрили в окремій клітці. В інші людей набили стільки, що бідолашні сиділи, щільно притиснувшись одне до одного, та взагалі не могли поворухнутись. Хтось тихо плакав, хтось уже давно перестав реагувати на те, що відбувалося навколо. Моїми ж сусідами виявилися мішки із золотом, кілька скринь та купа якогось мотлоху. Бо я ж не проста полонянка. Я мала стати особистим дарунком імператорові від самого вождя Беорхії Кі-Рана. Тому покидьки вирішили «не псувати майбутню імператорську забавку об брудних рабів». Перспектива опинитися в гаремі зовсім не приваблювала, та хто мене врятує, як не я сама?

Прислухалася. Один з вартових протяжно сопів поряд з возом, другий затих ще раніше трохи далі. Обережно залізла пальцями в чобіт, намацала довгу шпильку й дістала. Зігнула її, наскільки дозволяли задубілі пальці. Шпилька ковзнула всередину замка. Трохи праворуч. Ні. Назад. Ще трошки… Завмерла, коли поблизу голосно хрокнули і заворушились. Серце загупало так сильно, що його, певно, могли б почути на іншому кінці табору. Втім чоловік щось пробурмотів, перевернувся на інший бік і знову стих. З рота вирвався нервовий важкий видих. Ще раз. Помалу провернула відмичку, зсунула трохи вперед, злегка натисла… *клац*! Холодний метал безшумно приземлився в долоню. Радість всередині спалахнула вогнем. Ці телепні думали, що їм завжди будуть траплятись лише безпомічні залякані бранці, що слухняно чекають на свою долю. Ха! Їх самовпевненість зіграла мені на руку. Я повільно відчинила дверцята і тихо вислизнула назовні. Склала плащ на мішки так, щоб він нагадував людську постать, і замкнула клітку тим самим замком. Озирнулась. За кілька кроків від мене один із беорхійців розлігся просто біля згаслого багаття. Інший сидів, спершись спиною об колесо сусіднього воза, опустивши голову на груди. Ніхто не прокинувся і навіть не поворухнувся.

Прослизнула між возами і злилася з темрявою. Кожен крок, здавалося, розрізав тишу гучним хрускотом дрібних гілочок під підошвами, а кожна тінь в кущах ввижалась людиною, яка от-от схопить чи здійме галас. Страх обвивав шию, збиваючи дихання, але я вперто зціпила зуби, пірнула між дерев глибше в ліс і, коли пагорб відділив мене від беорхійського табору, побігла що є духу.

Судячи з того, як далеко мені вдалося забратися без шуму погоні за спиною, зміна варти ще довго давала хропака. Навіть смішно стало як по-дурному вони втратили «подаруночок». Цікаво, як вони це пояснять Кі-Рану?

Втім, зловтішатися було зарано. Частина Меранського лісу належала Елесану, і я не знала чи пересікла вже кордон між провінціями. Та й сама межа тут існувала радше на мапах, ніж у лісі: ті самі дерева, ті самі пагорби, жодного селища чи хоча б стовпа. Тож якщо і шукати сховок, то точно якомога далі від територій колись рідної провінції. Колись рідної… Ні! Не зараз, Міро. Не зараз. Довелося відігнати болісну думку.

Ноги несли мене вперед тільки на моїй впертості. Зберігати рівновагу, чіпляючись за виступи і каміння, ставало все складніше, як і підводитись після падінь. Подряпані долоні саднили, коліна гуділи від ударів, а правий бік вже не давав глибоко вдихати. Нестерпно втомилась.

Ліс в цьому місці поступово почав іти крутими пагорбами, а листяні дерева все рідше зустрічались поміж сосен і ялин. Це означало тільки одне — гора Інтесара була вже близько. Тобто в теорії це вже мав бути Меран.