5

Проходить два дні. Свята майже завершуються, а Тимур після того поцілунку в зимовому саду уникає мене як може.

Я також не розмовляю з ним, бо весь цей час думаю про те, що відчуваю. Чи можливе кохання з першого погляду? До того, як я зустріла чоловіка, думала, що ні. Що це дитячі казочки, які розповідають дітям на ніч, щоб вони повірили в те, що принц з принцесою можуть бути разом.

У нас з Тимуром взагалі щось могло б вийти, якби ми познайомились в іншому місці? Навряд чи. Він би навіть не звернув на мене уваги, бо ми з різних світів.

На публіці ми продовжуємо грати щасливу пару, а коли батьки Тимура відвертаються хоча б на хвилину, він відпускає мою руку і його погляд знову стає чужим і холодним. Зовсім не схожий на той, що я бачила в зимовому саду…

Як я могла за такий короткий проміжок часу закохатися так, що перехоплює подих? Якщо комусь розповім – ніхто не повірить і скажуть, що я божевільна.

Зараз вечір. Остання вечеря з батьками Тимура, після якої ми всі поїдемо додому і зустрінемось уже на «весіллі», якого не буде, але про це знаємо лише ми з ним.

Чоловік сказав, що ми не будемо казати про те, що наші шляхи начебто “розійшлися” ще десь два-три місяці, щоб ніхто не почав підозрювати, що це було брехнею з самого початку.

Я обираю довгу блакитну сукню з відкритими плечима, підбори білого кольору і таку ж сумочку. Коли я виходжу зі своєї кімнати, Тимур уже чекає мене в коридорі. Він виглядає впевненим у собі, як завжди: ідеально біла сорочка, темно-синій піджак, чорні штани і туфлі. Я вкотре переконуюсь, що за таким чоловіком бігає дуже багато дівчат… І скоро його серце знову буде «вільне».

Він пильно оглядає мене, поки я підходжу ближче. Його погляд ковзає по моїм плечам, рукам, ногам і повертається до обличчя, спостерігаючи за моєю реакцією. Я мовчу. Не можу першою почати розмову, бо знаю, що це наш останній вечір разом. Уже завтра ми поїдемо звідси окремо і ця пригода залишиться в наших спогадах… Як і знайомство.

Я відчуваю, як сльози підступають до очей, а плакати мені зараз ніяк не можна, адже я зіпсую макіяж, який так старанно робила.

Ми все ж так мовчки сідаємо до машини, а водій Тимура без зайвих питань везе нас до будинку, який орендувала його сім’я.

На порозі нас зустрічають його мама й тато. Як я вже встигла дізнатися, він у них один. Більше дітей немає, тому вся увага дісталася йому.

Світлана Олегівна за ці декілька днів встигла подружитися зі мною і більше не заявляє, що наш «шлюб» - це лише фікція. Знала б вона, як мала рацію… І що скоро переконається в цьому на власні очі.

Ми сідаємо за стіл, а я не можу нормально дихати. Мені стає погано від думки, що мені доведеться попрощатися з цими людьми… Я сиджу, не рухаючись, дивлячись на те, як офіціанти виносять різні страви.

Ростислав Ігорьович відволікає нас усіх своїм питанням:

- То коли плануєте весілля?

Все. Я не витримую. Схоплююся зі свого місця, мало не чіпляючись за ніжку стільця і просто тікаю звідси на вулицю. Чую, як мене кличуть, проте не обертаюсь, адже не можу більше цього витримувати.

Десь через п’ять хвилин чую позаду чиїсь кроки. Я навіть не хочу думати, що це Тимур. Він не піде за мною, або навіть якщо й так, то точно не з власної волі.

- Чому ти втекла? – майже поруч лунає його тихий, глибокий голос, у який я також встигла закохатися по вуха.

- Ти вважаєш, що немає причин?

Його важкий подих сигналізує мені про те, що я заходжу надто далеко, але я вже не можу зупинитися…

Ми вже не можемо.

- Я вважаю, що в нас усе йде за планом…

- За яким, до біса, планом, Тимуре?! Ти себе чуєш? Для тебе це все й досі гра? – мій крик лунає на всю вулицю, а чоловік відходить від мене ще далі після цих слів.

- Чого ти хочеш? – питає втомленим голосом.

- Я хочу кохання, - відповідаю пошепки, майже одними губами, але він читає по ним.

- Я не зможу тобі цього дати! Наше знайомство… Мій обман… Василино, ти просто не розумієш, я не той, хто тобі потрібен. Той поцілунок…

- Помилка? Це ти хотів сказати? – питаю з гіркотою в голосі.

- Чорт, що ти хочеш почути? Що ти зводиш мене з розуму? Що думаю про тебе кожен день? Що хотів би тебе ніколи не зустрічати, щоб не відчувати цього всього? Так! Так, хотів би, але не можу цього змінити.

Я на мить закриваю очі, щоб усвідомити те, що щойно почула, але Тимур сприймає це по-своєму. Він швидкими кроками підходить до машини, відкриває її і сідає, зриваючись з місця.

Я залишаюсь сама, але не надовго:

- Що, гра стала справжньою?

Я не вірю, що чую цей голос. Світлана Олегівна стоїть позаду мене, скануючи мене своїм допитливим поглядом, але холоду там немає, як і колишнього презирства.

- Ти дійсно думала, що я повірю у ваші справжні почуття? Спочатку не вірила. Я знала, що Тимур знайшов собі фіктивну наречену, щоб ми припинили ставити йому питання, коли ж він нарешті одружиться. Але вирішила дати вам час «погратися» з нами всіма. Тепер ви закохані один в одного, але не знаєте, що з цим робити, бо в сценарії цього прописано не було. Я маю рацію? Можеш не відповідати, - підіймає руку, як тільки я збираюся щось сказати, - виправляти це чи залишати так, як є, вирішувати лише вам. Це ваше життя. Тому не втрачайте свій шанс. Що ти загадала на Новий рік? Це також хай залишиться таємницею. Відповіси на всі ці запитання подумки.

Я загадала кохання… Знайти своє справжнє кохання. Невже новорічне диво і справді існує?

- А тепер їдь назад до готелю, я скажу Ростиславу, що ви повернулися вдвох. Таксі вже чекає. Я сподіваюся побачити вас разом у нашому домі вже в Києві. До зустрічі, Василино, - мати Тимура міцно обіймає мене на прощання, а я думаю, що я дуже помилялася і вона насправді чудова жінка.

Світлана Олегівна проводжає мене до машини, і йде тільки тоді, коли машина опиняється за територією будинку.